Філософії життя» А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон. Вчення с.К’єркегора

1. Чому філософія А.Шопенгауера є першою спробою синтезу західної і східної (індійської) філософських парадигм?
2. Чому вчення с.К’єркегора вважається «предтечею» ірраціональних та екзистенціальних напрямів філософії?
3. Розкрити зміст теорії і практики марксизму, вчення про суспільно-економічну формацію, поняття відчуження.
4. Поясність перевагу феномену ірраціонального у «філософії життя» (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон).

1. Чому філософія А.Шопенгауера є першою спробою синтезу західної і східної (індійської) філософських парадигм?

Волюнтаризм (лат. voluntas – воля) – філософський напрям, який розглядає волю як вищий принцип буття, першооснови й творця дійсності, першоджерела розвитку та пізнання людини.

Термін запровадив Тенніс у 1883 р., однак волюнтаристські концепції як альтернатива панлогічному інтелектуалізму з’являються ще в межах середньовічної схоластики. Відомий, зокрема, схоластичний спір про вихідний принцип творення: чи Бог створює світ «по розуму своєму» чи «по волі своїй»? У якості конституйованої філософської течії волюнтаризм оформлюється в ХІХ ст. і стимулює виникнення системно-завершених концепцій, у яких феномен волі набуває статус вихідного принципу буття: світ як сліпа, самодостатня й тотальна «воля до життя», що діє поза раціональністю і не піддається розумному осягненню («Світ як воля і уявлення» у А. Шопенгауера); несвідоме духовно-вольове начало як основа всього сущого, включно і людської свідомості, яке виступає сліпою зброєю позарозумової «світової волі» (Е. Гартман); «воля до влади» як рухома сила історії (Ф. Ніцше).

Німецький філософ Артур Шопенгауер (1788–1860) був одним із перших мислителів, хто зробив крок на шляху до некласичної філософії. У більш широкому смислі він є фундатором вище згаданої «філософії життя». Але зазвичай цього мислителя ідентифікують із таким ірраціоналістичним напрямом у філософії, як волюнтаризм.

Світ, згідно А. Шопенгауера, не ґрунтується на принципах розуму. У світі взагалі немає розуму, у ньому все підкорене волі. Розум дає лише зовнішні знання про світ, а воля дає змогу осягнути світ зсередини, через неї людина пов’язана з космічною першоосновою світу. Воля – це «порив», що існує в природі та суспільстві. Воля породжує всі явища й процеси у світі, але сама вона позасвідома та безпричинна. Вона має свої форми – простір, час, причиновість. Нижчі сили об’єктивації волі – вага, непроникність, твердість, електрика, магнетизм тощо. Усі рівні неживої та живої природи пронизують поляризовані, суперечливі сили волі. На людському рівні воля існує у вигляді пристрастей (афектів): владолюбство, мстивість, кохання тощо. Філософ вважає, що існують три основні першопричини людських вчинків:

– егоїзм, який бажає власного блага;

– злість, що бажає чужого горя;

– співчуття, яке бажає чужого блага.

Воля сліпа і не має розумної цілі. Вона постає як безцільна потреба виживати. Якщо основа світу є «воля» – нерозумна, то і світ нерозумний. Історія позбавлена смислу, у ній також немає жодного розумового підґрунтя. Наука постійно потрапляє у безвихідь, коли намагається обґрунтувати світ, виходячи із законів розуму. Світ не став кращим через розвиток науки і техніки. Останні А. Шопенгауер вважає великим злом. Час є ворожим людині, він жорстокий і невблаганний. У релігії людина намагається перемогти час через ідею безсмертя душі. Але, за визначенням А. Шопенгауера, це тільки ілюзія. Простір також ворожий людині, бо він розділяє людей. Загалом життя людей – це безнадійне довге згасання й горе. Смисл життя полягає в розумінні того, що світ – це смуток. Людина може прожити гідно, викорінивши в собі «волю до життя», афекти. У цьому контексті слушними є посилання А. Шопенгауера на основні положення давньоіндійської релігійної філософії, які закликають людину відмовлятись від життєвих устремлінь на шляху до нірвани.

Філософ доходить до песимістичних висновків стосовно безсилля людини і безнадійності її життя, спроб пізнати закони природи та суспільства. Однак песимізм філософії А. Шопенгауера все ж таки має свої межі: він вважає, що людина здатна вирватись із лещат волі. Їй у цьому може допомогти мистецтво, у якому речі та явища усвідомлюються незацікавлено, безкорисливо.

2. Чому вчення с.К’єркегора вважається «предтечею» ірраціональних та екзистенціальних напрямів філософії?

Екзистенціалізм, або філософія існування (лат. exsistentia – існування), – напрям у філософії ХХ ст., об’єктом дослідження якого є людина як індивідуальність, наділена свободою вибору власної долі.

Це один із найпопулярніших і найвпливовіших напрямів філософії ХХ ст. Сформувався в часи двох світових війн (звідси – трагічне та песимістичне забарвлення більшості положень). Основна проблема – людина та смисл її існування, індивідуальне буття кожного члена суспільства. Людина першопочатково нічого із себе не представляє, позбавлена будь-якої природи. Жодної сутності, яка визначає буття людини до її існування немає взагалі. Звідси випливає основне положення екзистенціалізму: екзистенція (існування) передує есенції (сутності).

Людина спочатку з’являється, і посідає місце у світі, і тільки потім сама себе визначає, тобто знаходить свою сутність, вже існуючи. Вона є проект самої себе. Людина не тільки створює себе і своє життя, а й відповідальність за нього несе вона теж тільки сама. Людина тотально вільна, вона приречена на свободу – свободу вибору себе і світу. Бути вільним – означає бути самим собою. Свобода є підставою буття. «Людина – це свобода» – це друга найважливіша теза екзистенціалізму. По-третє, людина не тільки відповідає за себе, а й за увесь світ. Людина своїми вчинками вибирає своє оточення, вибираючи – формує його. Світ людей залежить від людини, вона сам його створює. Людина самотня і у своєму виборі, і у своїй свободі, і у своїй відповідальності, їй немає на кого покластися («Бог мертвий!»). Звідси основні визначення людської екзистенції (існування) – турбота, страх, тривога, совість, занедбаність, повсякденність, смерть тощо. Людина, існуючи в сучасному знеособленому, опосередкованому, абсурдному (у термінології А. Камю) світі man, де кожен ізольований від іншого і стає об’єктом впливу, повинна долати його своєю свободою і протестом.

Основні представники екзистенціалізму – М. Хайдегер, К. Ясперс, А. Камю, Ж.-П. Сартр та ін. Розрізняють екзистенціалізм релігійний (К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бубер) і атеїстичний (М. Хайдегер, Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Мерло-Понті, С. де Бовуар). Однак визначення «атеїстичний» відносно екзистенціалізму досить умовне, адже визнання того, що «Бог мертвий», супроводжується у його прихильників ствердженням неможливості і абсурдності життя без Бога. Своїми попередниками екзистенціалісти вважають Б. Паскаля, С. К’єркегора, М. Унамуно, Ф. М. Достоєвського, Ф. Ніцше. Визначальну роль у становленні екзистенціалізму відіграли «філософія життя» та феноменологія Е. Гуссерля.

3. Розкрити зміст теорії і практики марксизму, вчення про суспільно-економічну формацію, поняття відчуження.

Одночасно з К. Марксом до розробки діалектичного й історичного матеріалізму долучився Ф. Енгельс. 1844 р. вони вперше зустрілися в Парижі і з того часу спільно готували до друку свої праці («Святе сімейство», «Німецька ідеологія», «Злиденність філософії»), у яких заклали засади діалектико-матеріалістичного світогляду; обґрунтували положення про визначальний характер буття щодо суспільної свідомості. Закінчується цей період написанням «Маніфесту комуністичної партії» першого програмного документ європейського комуністичного руху, що був написаний К. Марксом та Ф. Енґельсом за дорученням ІІ конгресу Союзу комуністів (уперше виданий 21 лютого 1848 року).

Маніфест проголошує невідворотність загибелі капіталізму від рук пролетаріату. У ньому подано стислий виклад основних положень марксизму та його філософських і політичних засад. У «Маніфесті комуністичної партії» розкрито закони суспільного розвитку, неминучість зміни способів виробництва, обґрунтовано історичну місію пролетаріату як революційного перетворювача старого суспільства й творця нового ладу, виразника інтересів трудового класу. У «Маніфесті комуністичної партії» розкрита історична роль партії комуністів як авангарду робітничого класу, викладена теорія класової боротьби як рушійної сили розвитку класово-антагоністичних формацій. Важливе місце в «Маніфесті комуністичної партії» посідає критичний огляд немарксистських теорій соціалізму та реакційних псевдосоціалістичних вчень.

У подальших працях вони розвивали й поглиблювали своє вчення, критично переосмислили антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха й ідеалістичну діалектику Г. Гегеля, поєднали матеріалізм з діалектикою, створивши, таким чином, діалектичний та історичний матеріалізм. Вони відкрито заявили, що в їхній філософії знайшли своє вираження корінні інтереси робітничого класу і всіх знедолених і що вони готові служити їм.

Цей висновок випливав з того, що головною цінністю для Маркса була людина з її природними і соціальними характеристиками, яка має бути вільною, незважаючи на те, що вона є специфічною частиною природи. Для неї природа виступає лише її «продовженням», засобом, матеріалом для життєзабезпечення. Універсальність же людини визначається іншим – її суспільною природою.

«Суспільність» же людини полягає в перетворенні природи, «її олюдненні». Процес олюднення Маркс називав практикою. Саме через неї, вважав він, людина реалізує свій «універсалізм», протистоїть природі і надає їй людських рис. Практика завжди переходить із форми діяльності у форму буття і цим самим сприяє природній речовині в набутті все нових властивостей. Природа як ціле стає частиною людської діяльності, а людина як колишня частина природи стає цілим.

Процеси гуманізації природи й натуралізації людини, на думку К. Маркса, зрештою сприятимуть світовій гармонії. Цей процес розв’язання суперечностей між людиною й природою, між людиною й людиною Маркс називав комунізмом.

Проте процес опредметнення людської діяльності здебільшого обертається для людини відчуженням. Це передусім має місце за незрілої форми суспільної організації, де праця спрямована на задоволення переважно біологічних потреб людини, а тому стає чужою людині.

Відчуження здійснюється в перетворенні самої праці, її продуктів на чинники, які панують над людиною. Тоді відносини між людьми виявляються у формі «відносин між речами», людина функціонує лише тією мірою, якої «потребують» створені нею речі. Чим більше робітник виробляє товарів, тим залежнішим він стає від них, тим біднішим, дешевшим товаром стає. Від зростання вартості світу речей зростає знецінення людського світу . Тут на перший план ставиться уречевлена форма людської діяльності, а людина прирівнюється до знарядь праці. Заробітна плата працівника дорівнює утриманню справним будь-якого робочого інструмента.

4. Поясність перевагу феномену ірраціонального у «філософії життя» (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон).

Ірраціоналізм (лат. irrationalis – несвідоме, нерозумне) – філософське вчення, яке проголошує уявлення, уяву, волю, переживання, а також несвідомі елементи (інстинкти, «осяяння», інтуїцію тощо) альтернативами розуму та основними формами людського пізнання.

Для ірраціоналізму об’єктом філософського дослідження стає внутрішнє життя людини, через призму якого відбувається інтерпретація різних суспільних явищ: культури, людини, влади, релігії, моралі тощо.

Тому в останній третині XIX ст. у Німеччині та Франції сформувалася течія, яка отримала загальну назву «філософія життя». Вона включала теорії та ідеї таких філософів, як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, Г. Зіммель, О. Шпенглер, Л. Клагес та ін. Один з дослідників філософії життя, Г. Ріккерт, відзначив її прагнення не тільки всебічно розглянути життя як єдине утворення, але і зробити його центром світогляду і світовідчуття, а у філософії – ключем до всього філософського знання.

«Філософія життя» – напрям, що розглядає все існуюче як форму прояву життя, початкову реальність, яка не тотожна духу та матерії і може бути осягнута лише інтуїтивно.

Ідейними попередниками філософії життя є передусім німецькі романтики, з якими багатьох представників цього напряму ріднять антибуржуазна спрямованість, туга за сильною, неподільною індивідуальністю, прагнення до єдності з природою. Як і романтизм, філософія життя відштовхується від механістично-розумового світогляду і тяжіє до органічного. Це виражається не тільки в її вимозі безпосередньо споглядати єдність організму (тут зразком для всіх німецьких філософів життя є І. В. Гете), але і в прагненні «повернення до природи» як органічного універсуму, що народжує тенденцію до пантеїзму. Нарешті, в руслі філософії життя відроджується характерний – особливо для єнської школи романтизму і романтичної філології з її вченням про герменевтику – інтерес до історичного дослідження таких «живих цілісностей», як міф, релігія, мистецтво, мова.

Головне поняття – філософії життя – «життя» – невизначене й багатозначне; залежно від його тлумачення можна розрізняти варіанти цієї течії. Життя визначають і біологічно – як живий організм, і психологічно – як потік переживань, і культурно-історично – як «живий дух», і метафізично – як вихідний початок всього всесвіту. Хоча в кожного представника цього напряму поняття життя вживається майже в усіх цих значеннях, проте переважаючим виявляється, як правило, або біологічне, або психологічне, або культурно-історичне трактування життя.

Отже, згідно представників цієї школи в основі розвитку світу і людини лежить не раціональна підстава, а ірраціональна реальність – «життя» як «творча еволюція», цілісний органічний «потік» («порив», «тривалість»), у якому нероздільні матерія і свідомість, свідоме і несвідоме, логіка та інтуїція. І цей перемінний потік життя неможливо пояснити в межах раціоналізму, позитивізму і механіцизму попередньої філософії. Такі тези-символи раціоналізму як «мислю, отже існую» (Р. Декарт), «все дійсне розумно» (Г. Гегель) у новій філософській парадигмі відкидаються. Життя і розум – не тотожні поняття. Життя – це процес, вільна стихійна і інстинктивна творчість, – вона не підлягає науковому аналізу, у якому протиставляється суб’єкт (людина) і власне життя (об’єкт пізнання). Життя не можна пізнати, перебуваючи поза ним, його можна «схопити» інтуїтивно, «вжитися», «співпереживати» і «пережити». Головне в житті – не матерія, а дух, тому на перший план виходять «науки про дух», а не «науки про природу»: музика, поезія, міф, метафора, символ тощо.