Якими є сутнісні риси сучасної аналітичної філософії

1. Якими є сутнісні риси сучасної аналітичної філософії?
2. Розкрити специфіку вирішення проблеми несвідомого у класичному психоаналізі і неофрейдизмі.
3. Дати характеристику німецького та французького різновидів екзистенціалізму (М.Хайдеггер, К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр).
4. Що Ви можете сказати про герменевтику та феноменологію як напрями сучасної філософії?
5. Що Ви знаєте про еволюцію релігійної філософії у ХХ ст. (неотомізм, персоналізм, тейярдизм)?

1. Якими є сутнісні риси сучасної аналітичної філософії?

Основні ідеї неопозитивізму були сформульовані в 20-ті рр. XX ст. у межах діяльності Віденського гуртка. Неопозитивізм поділяє вихідні філософсько-світоглядні принципи позитивізму – насамперед ідею заперечення можливості філософії як теоретичного пізнання. Принципово протиставляючи науку філософії, неопозитивізм вважає, що єдино можливим знанням є тільки спеціально-наукове знання. Тобто неопозитивізм виступає як найбільш радикальна і послідовно обґрунтована форма сцієнтизму в філософії ХХ ст. Водночас, на відміну від класичного позитивізму ХІХ ст., він зводить завдання філософії не до підсумовування або систематизації спеціально-наукового знання, а до розробки методів аналізу знання. Одним із них є метод логічного аналізу, застосований Б. Расселом, зокрема у філософії. Суть його полягає в уточненні змісту слів і речень, складових знання, шляхом перетворення менш зрозумілих положень у більш зрозумілі.

Таким чином, стрижнем аналітичної філософії є логічний аналіз тексту, знаків, понять, зв’язків усередині знакових систем; семантика (сенс), яка укладена в знаках (цим неопозитивізм зближується з герменевтикою). Загалом в межах аналітичної філософії розрізняють два напрями: філософію логічного аналізу та філософію лінгвістичного аналізу (або лінгвістичну філософію). Прихильники першого переважно цікавляться філософією і логікою науки, дотримуючись лінії сцієнтизму. Прихильники другого напряму вважають таку орієнтацію штучною, яка обмежує філософський світогляд, оскільки філософія вкорінена в реальному розумінні, у життєвих ситуаціях, механізмах природної мови та різноманітному позанауковому досвіді людей.

У межах неопозитивізму основоположним принципом вважають принцип верифікації – порівняння всіх положень науки з фактами досвіду. Лише тоді положення, поняття має сенс, коли представляє інтерес для науки, коли його можна верифікувати – піддати дослідній перевірці фактами. Більшість проблем колишньої філософії (буття, свідомість, ідея, Бог) верифікації не підлягають, а отже, ці проблеми є псевдопроблемами, що не мають достовірного наукового вирішення. Вони повинні бути виключені з філософії. Отже, важливою метою неопозитивізму (крім логічного аналізу мови науки) є звільнення філософії від метафізичних (які не мають достовірного наукового вирішення) проблем.

2. Розкрити специфіку вирішення проблеми несвідомого у класичному психоаналізі і неофрейдизмі.

Якщо «класична» філософія стрижневою основою у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то наприкінці ХІХ ст. і в XX ст. зростає інтерес до позасвідомого аспекту людської психіки. Австрійський психіатр і мислитель З. Фрейд (1856–1939) розробляє методику психоаналізу, яка перетворюється її засновником та його послідовниками в окрему психологічну, філософську концепцію. Відштовхуючись від ідей Ф.-Ф. Шеллінга і А. Шопенгауера, Е. Гартмана, створює свою «філософію несвідомого». Предметом гносеологічних досліджень стають нераціональні форми пізнання – відчуття, сприйняття, інтуїція. Виявляється тенденція до ірраціоналізму – приниження чи навіть повне заперечення можливостей раціонального пізнання, а також до агностицизму – у вигляді тверджень про те, що пізнання обмежене чуттєвим досвідом і в принципі не здатне проникати в сутність речей («не знаємо і не пізнаємо»).

Загалом, за З. Фрейдом, психоаналіз має декілька значень:

1) процедура дослідження психічних процесів;

2) метод лікування невротичних порушень;

3) сума психологічної інформації, яка поступово оформлюється в нову наукову дисципліну.

Несвідоме З. Фрейд називає «Воно», оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме – «Я», а надсвідоме – «Над-Я». Несвідоме постає в концепції З. Фрейда найпотужнішим і вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки – лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З. Фрейдом, входять передусім два найпотужніші інстинкти: «лібідо» або «ерос») – сексуальний інстинкт, та «танатос» – інстинкт смерті й руйнування. Усе живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного.

Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку З. Фрейда, постає системою певних заборон («табу»): інстинкти бажають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське «Я» опиняється у ситуації «між молотом та ковадлом»: з одного боку, на нього тиснуть страшні за силою та недозволені за прямою реалізацією інстинкти, а з іншого – соціально-культивовані правила та норми.

Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи «розвантаження» психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких «дозволених форм недозволеного»; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод тощо; з іншого боку, існують форми «сублімації» – непрямого вивільнення – енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів тощо. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії – шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом ще й тому, що З. Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках тощо.

Звичайно, якщо розуміти філософію в класичному змісті слова, як вона трактувалася від Арістотеля до Гегеля, то психоаналіз не може розглядатися в якості однієї з філософських систем. Поза полем його уваги залишаються такі найважливіші проблеми філософії, як проблеми буття і пізнання: він не розглядає проблеми буття природи, а його метод пізнання (якщо можна так узагалі висловитися) поширюється тільки на пізнання мотивації людської поведінки та діяльності. Психоаналіз варто віднести до того напряму некласичної філософії, що започатковується філософією життя і зосереджує свою увагу на проблемах буття людини, розуміння сутності й смислу цього буття. При цьому внесок психоаналізу в цю проблему настільки значний, що без нього просто неможливо уявити сучасний погляд на людину, культуру, розуміння багатьох суспільних явищ.

Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20–30-ті рр. XX ст. був величезний; вчення З. Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої «сексуальної революції». Найважливішим же постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що загалом людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. Водночас варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини передусім та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених і мислителів негативну оцінку.

Уже найкращі учні та послідовники З. Фрейда, зокрема К.-Г. Юнг (1875–1961), А. Адлер (1870–1937) та Е. Фромм (1900–1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г. Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого.

3. Дати характеристику німецького та французького різновидів екзистенціалізму (М.Хайдеггер, К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр).

Екзистенціалізм, або філософія існування (лат. exsistentia – існування), – напрям у філософії ХХ ст., об’єктом дослідження якого є людина як індивідуальність, наділена свободою вибору власної долі.

Це один із найпопулярніших і найвпливовіших напрямів філософії ХХ ст. Сформувався в часи двох світових війн (звідси – трагічне та песимістичне забарвлення більшості положень). Основна проблема – людина та смисл її існування, індивідуальне буття кожного члена суспільства. Людина першопочатково нічого із себе не представляє, позбавлена будь-якої природи. Жодної сутності, яка визначає буття людини до її існування немає взагалі. Звідси випливає основне положення екзистенціалізму: екзистенція (існування) передує есенції (сутності).

Людина спочатку з’являється, і посідає місце у світі, і тільки потім сама себе визначає, тобто знаходить свою сутність, вже існуючи. Вона є проект самої себе. Людина не тільки створює себе і своє життя, а й відповідальність за нього несе вона теж тільки сама. Людина тотально вільна, вона приречена на свободу – свободу вибору себе і світу. Бути вільним – означає бути самим собою. Свобода є підставою буття. «Людина – це свобода» – це друга найважливіша теза екзистенціалізму. По-третє, людина не тільки відповідає за себе, а й за увесь світ. Людина своїми вчинками вибирає своє оточення, вибираючи – формує його. Світ людей залежить від людини, вона сам його створює. Людина самотня і у своєму виборі, і у своїй свободі, і у своїй відповідальності, їй немає на кого покластися («Бог мертвий!»). Звідси основні визначення людської екзистенції (існування) – турбота, страх, тривога, совість, занедбаність, повсякденність, смерть тощо. Людина, існуючи в сучасному знеособленому, опосередкованому, абсурдному (у термінології А. Камю) світі man, де кожен ізольований від іншого і стає об’єктом впливу, повинна долати його своєю свободою і протестом.

Основні представники екзистенціалізму – М. Хайдегер, К. Ясперс, А. Камю, Ж.-П. Сартр та ін. Розрізняють екзистенціалізм релігійний (К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бубер) і атеїстичний (М. Хайдегер, Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Мерло-Понті, С. де Бовуар). Однак визначення «атеїстичний» відносно екзистенціалізму досить умовне, адже визнання того, що «Бог мертвий», супроводжується у його прихильників ствердженням неможливості і абсурдності життя без Бога. Своїми попередниками екзистенціалісти вважають Б. Паскаля, С. К’єркегора, М. Унамуно, Ф. М. Достоєвського, Ф. Ніцше. Визначальну роль у становленні екзистенціалізму відіграли «філософія життя» та феноменологія Е. Гуссерля.

М. Хайдегер (1889–1975) філософ, що зіграв вирішальну роль у становленні та розвитку екзистенціалізму, хоча сам себе він екзистенціалістом не називав. Одна з найвидатніших його робіт, донині широко обговорювана у філософському співтоваристві, побачила світ у 1927 році і називалася «Буття і час». Одним із центральних її питань є проблема буття і його сенсу. Тому в ній вирішується три основні завдання: 1) виявити фундаментальну структуру «тут-буття» як буття-у-світі; 2) показати, що буття-у-світі є тимчасовим і історичним; 3) на основі тимчасовості «тут-буття» усвідомити необхідну приналежність часу до сенсу буття. Поняття (нім dasein) «тут-буття» слугує основою його екзистенціальної онтології.

М. Хайдегер ставить питання про те, що є буття саме по собі, і вирішує його через розгляд людського буття, оскільки тільки воно наділене можливістю розуміння буття.

Екзистенція, на думку М. Хайдегера, – буття, до якого людина сама себе відносить, наповненість буття людини конкретикою; її життя в тому, що їй належить і що є для неї суще. Буття людини відбувається в навколишньому світі (іменується філософом «буття-у-світі»). Відновідно, «буття-у-світі» складається з: «буття-з-іншими»; «буття-самого-себе». «Буття з іншими» засмоктує людину, направлене на її повну асиміляцію, знеособлення, перетворення на «такого, як усі». «Буття-самого-себе» одночасно з «буттям-з-іншими» можливе тільки при відмінності «Я» від інших.

Отже, людина, бажаючи залишитися собою, повинна протистояти «іншим», захищати, відстоювати свою ідентичність. Тільки в цьому випадку вона буде вільною. Відстояти, вберегти свою ідентичність у навколишньому світі, який поглинає людину – головна проблема й турбота людини.

Але екзистенція, за М. Хайдегером, – це, також, буття, що усвідомлює свою кінечність, шлях до «ніщо», тому щоб осягнути сенс буття, людина повинна усвідомити свою смертність; зосередженість на майбутньому дає особистості справжнє існування. Філософ робить висновок (досить спірний), що існування у страхові є сама сутність людини. Намагаючись врятуватися від своєї суті, людина хоче забутися в суєті суспільного життя. Але це їй не допомагає. Залишається лише одне – набратися мужності поглянути в обличчя «буттю-до-смерті», тобто своєму ніщо. Людина лише постійно відчуваючи себе на порозі смерті, в змозі оцінити кожну мить життя в його значущості і повноті, і звільнитися від тиску різного роду суспільних цілей, ідеалів, оперування науковими абстракціями. М. Хайдегер визначає філософію як щось, що дає людині можливість стати тим, чим вона може бути.

Карл Ясперс (1883–1969) німецький філософ – був одним з перших, хто звернувся до екзистенціалістських проблем у ХХ ст. (у книзі «Психологія світоглядів», що вийшла в 1919 р. – після закінчення першої світової війни).

Згідно з вченням К. Ясперса, людина зазвичай живе «покинутою», яка не має великого сенсу життя – «як усі». При цьому вона навіть не підозрює, хто вона така насправді, не знає своїх прихованих здібностей, можливостей, справжнього «Я». Однак в особливих випадках справжня натура, приховані якості виходять назовні. За К. Ясперсом, це граничні ситуації – між життям і смертю, найважливіші для людини, її подальшої долі. З цього моменту людина усвідомлює себе і стає собою, вона стикається з трансцендентальним – вищим буттям. Усе життя людини усвідомлено або неусвідомлено спрямоване до трансцеденції – до повного розкріпачення енергії та розуміння деякого вищого абсолюту.

Загалом акт досягнення «безумовного буття», за К. Ясперсом, триступеневий. Перша – пов’язана з усвідомленням обмеженості тільки предметного тлумачення світу, друга – з проясненням екзистенції, третя – з рішенням головного завдання – розуміння Бога. Людина наближається до транцеденції, абсолюту, вивільняє енергію, усвідомлює себе через так звані «шифри» трансцендентального: еротику, секс; єдність себе з власним внутрішнім світом (згода з собою); свободу; смерть – кінцівку буття.

Також, пошук сенсу буття пов’язаний не з розумовою діяльністю, не з використанням строго наукового понятійного апарату, а з фантазією, з грою уяви, що характеризується особливою силою, яскравістю і незвичністю створюваних образів.

К. Ясперс вважав, що здатністю до філософствування володіє кожна людина. Маючи можливість висловитися і в той же час бути почутою, вона тим самим виявляє прагнення до встановлення істинної комунікації, а, значить, до філософствування. Справжня філософія – це філософія комунікативна. Завдяки комунікації людина виділяється зі світу живих істот і може знайти себе чи свою самість.

Альбер Камю (1913–1960) зробив головною проблемою своєї екзистенціальної філософії проблему сенсу життя. Основні його праці: «Міф про Сізіфа», «Бунтар» («Бунтівна людина»), «Чума».

Головна теза філософа – життя людини фактично безглузде. Отже, у центрі його філософії – абсурдність людського життя, існування як область антиномій, які неможливо зняти. Він визначає особистість як «абсурдну людину». Основою такого розуміння існування є сам досвід кінечного життя, тобто, яке неминуче закінчиться смертю («Міф про Сізіфа»). Згідно з А. Камю, «є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, – означає відповісти на фундаментальне питання філософії» («Бунтівник»).

А. Камю наводить два головних докази абсурдності, безпідставності життя: зіткнення зі смертю – при зіткненні зі смертю, особливо близькою і раптовою, багато чого, що раніше здавалося важливим для людини, – захоплення, кар’єра, багатство – втрачає свою актуальність і здається безглуздим, не вартим самого буття; зіткнення з навколишнім світом, природою – людина безпорадна перед існуючою мільйони років природою («Я відчуваю запах трави і бачу зірки, але ніяке знання на Землі не може мені дати впевненість, що світ мій»). Зрештою сенс життя полягає не в зовнішньому світі (успіхи, невдачі, взаємовідносини), а в самому існуванні людини.

Активна життєва позиція спонукала А. Камю до опору фашизму. Свій роман «Чума» він закінчує попередженням – «мікроб чуми ніколи не вмирає», натякаючи тим самим на «мікроби» фашизму та інші «заразні хвороби» людства.

Основна проблема екзистенціальної філософії Жана-Поля Сартра (1905–1980) – проблема вибору. Центральним поняттям сартрівської філософії є «для-себе-буття». «Для-себе-буття» – вища реальність для людини, пріоритетність для неї насамперед її власного внутрішнього світу. Однак повністю усвідомити себе людина може тільки через «для-іншого-буття» – різні взаємовідносини з іншими людьми. Людина бачить і сприймає себе через ставлення до неї «іншого».

Найважливішою умовою життя людини, її «стрижень», підстава активності є свобода. Людина знаходить свою свободу і проявляє її у виборі, але не простому, другорядному (наприклад, який одяг надіти сьогодні), а в життєво важливому, доленосному, коли рішення уникнути не можна (питання життя і смерті, екстремальні ситуації, життєво важливі для людини проблеми). Такий вид рішення Ж.-П. Сартр іменує екзистенціальним вибором. Зробивши екзистенціальний вибір, людина визначає свою долю на багато років вперед, переходить з одного буття в інше. Усе життя – ланцюжок різних «маленьких життів», відрізків різного буття, пов’язаного особливими «вузлами» – екзистенційними рішеннями. Наприклад, вибір професії, вибір місця роботи, рішення змінити професію, рішення взяти участь у боротьбі, піти на війну тощо.

Згідно з філософією Ж.-П. Сартра, свобода людини абсолютна (тобто безвідносна). Людина вільна остільки, оскільки вона здатна воліти. Наприклад, ув’язнений, що сидить у в’язниці вільний, доки він чого-небудь хоче: втекти з в’язниці, сидіти далі, покінчити життя самогубством. Людина приречена на свободу. Разом з проблемою свободи виникає проблема відповідальності. Людина відповідальна за все, що вона робить, за саму себе («Усе, що зі мною відбувається, – моє»). Єдине, за що людина не може відповідати, – це за своє власне народження. Однак у всьому іншому вона повністю вільна і повинна відповідально розпоряджатися свободою, особливо за умов екзистенційного (доленосного) вибору.

4. Що Ви можете сказати про герменевтику та феноменологію як напрями сучасної філософії?

Принципове значення для розвитку методології гуманітарного знання мала також герменевтика – метод дослідження, філософське вчення про розуміння та інтерпретацію документів, текстів як персоналізованих явищ культури, що містять смислові зв’язки.

Власне поняття виникло від імені Гермеса – персонажа давньогрецької міфології, в обов’язки якого входило тлумачення послань богів. Герменевтика спочатку виникла в межах екзегези, мета якої полягає в розумінні, тлумаченні тексту, виходячи з його власної інтенції, у з’ясуванні того, з якою метою він написаний. Це означає, що тлумачення ґрунтується на різних традиціях чи інтелектуальних вимогах. Першочергово відбувалося тлумачення релігійних текстів (наприклад Біблії), тому герменевтика зароджується в межах богослов’я. Роль герменевтики в юриспруденції полягає в узгодженні правових документів для вирішення нових юридичних проблем.

Один із найвідоміших представників філософської герменевтики XX ст. Ганс-Георг Гадамер (1900–2002), спираючись на досвід мистецтва, історії та мови, показав обмеженість застосування понять об’єкта та об’єктивності. Цих понять недостатньо там, де йдеться не про оволодіння предметом, а про повернення причетності смислу, який і називається розумінням. Інтерпретатор усвідомлює об’єкт відштовхуючись від свого власного досвіду, переміщаючи об’єкт у власний духовний горизонт. Він не може абстрагувати свою суб’єктивність. Таким чином, процес розуміння не можна відокремити від суб’єкта розуміння, та й сам об’єкт не може бути адекватно зрозумілий без суб’єкта. Г. Гадамер фіксує не тільки історичність предмета інтерпретації, а й історичність самого інтерпретатора. Так, він розвиває і поглиблює гайдегерівську ідею «закинутості» людини у світ.

Отже, як мистецтво тлумачення тексту герменевтика останній розуміє досить широко: від письмового тексту до змісту, вираженого в емоціях та переживаннях. Головне для герменевтики зрозуміти не предметне поле змісту тексту, а людину, яка створила цей текст. Герменевтика передбачає: а) з’ясування співвідношень між текстом, підтекстом і контекстом; б) виявлення людського змісту в будь-яких текстових утвореннях; в) здійснення процедур розуміння на основі первинного досвіду – неусвідомленого прийняття того змісту, з яким стикається людина у своїх спілкуваннях із дійсністю. Згідно із герменевтикою, основним завданням людини постає внутрішнє прояснення, тлумачення ситуацій власного життя.

Філософська герменевтика знаходиться в тісному взаємозв’язку з юридичною герменевтикою: перша виступає як методологічне підґрунтя останньої. На методологічну спільність історичної, теологічної, філологічної та юридичної герменевтики вказував Г. Гадамер. Саме філософська герменевтика розробляє метод, який використовує юридична герменевтика. Сучасна юридична герменевтика включає в свій арсенал методики, розроблені В. Дільтеєм, Г. Гадамером, Е. Бетті. Зокрема, актуальними методологічними процедурами і принципами є: принцип діалогічного характеру розуміння, принцип «кращого розуміння», процедура герменевтичного кола та ін. Застосування цих методів продуктивно як для тлумачення існуючого законодавства, так і для вироблення нових правових норм.

Одним із провідних напрямів сучасної світової філософії, який тематично тісно пов’язаний з екзистенційною філософією, є феноменологія. Буквально феноменологія розуміється як вчення про феномени. Також у сучасній філософській науці зустрічається розуміння її як науки про свідомість – специфічного виду реальності, духовно-емоційного буття, про явища (феномени) свідомості і їх смисли, які можна аналізувати науково. Термін «феноменологія» вживається у філософії Нового часу для позначення одного зі способів «визначення станів матерії, як вони виявляють себе в зовнішніх відчуттях» (І. Кант), або як вчення про становлення філософського знання на його чуттєвих сходинках (Г. Гегель). Зміст сучасної феноменології її творець Едмунд Гуссерль (1859–1938) пов’язує зі спробою створити «чисту логіку» як систему аподиктичного (абсолютно очевидного, безумовного, такого, що не спирається на будь-які передумови) знання, своєрідну «теорію теорії», «науку про науку». Але логічне не існує як безпосереднє дане, воно існує в тісному переплетінні з іншими, насамперед психічними, феноменами. Завдання вирізнення «чистої логіки» з її змішаності з іншими феноменами свідомості, за задумом Е. Гуссерля, власне має виконати феномелогія шляхом дескрипції (опису) чистої свідомості як безпосередньої даності іншими чинниками. Зрозуміла в такий спосіб феноменологія має бути фундаментальною, безумовною основою, передумовою не тільки психології, гносеології й логіки, а й усієї філософії як такої.

Отже, метою феноменології є побудова науки про науку і розкриття життєвого світу – повсякденного життя як основи всього пізнання. Е. Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості, адже реальність доступна людям лише через свідомість. Важлива не власне реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною. Свідомість має вивчатися не як засіб дослідження світу, а як основний предмет філософії.

5. Що Ви знаєте про еволюцію релігійної філософії у ХХ ст. (неотомізм, персоналізм, тейярдизм)?

Філософські напрями релігійної орієнтації на Заході виникли здебільшого в руслі християнського релігійно-теологічного комплексу або в безпосередньому зв’язку з ним. Найбільш концептуально стійкими та ідеологічно впливовими в західному світі є неотомізм, тейярдизм і персоналізм.

Неотомізм – найбільш авторитетна течія сучасної католицької філософії, яка ґрунтується на вченні Фоми Аквінського. Серед найвідоміших представників неотомізму – колишній посол Франції у Ватикані Жак Маритен (1882–1973), французький академік Етьєн Анрі Жільсон (1884–1978), Густав Веттер (нар. у 1911) та американський філософ Юзеф Бохенський (1902–1995). На відміну від усіх інших філософських напрямів Заходу, неотомізму властиві традиціоналізм, догматична стабільність ідей і теоретичних постулатів; він свідомо чинить опір тенденціям оновлення і не без гордості проголошує себе «філософією», «яка зберігається в століттях».

Предметом і метою філософії неотомізму є буття Бога, та, відповідно, обґрунтування його буття. Це відкрита релігійна філософія. Вона протиставляє абсолютне, надприродне буття – буттю конкретних речей. Неотомізм проголошує існування аналогії між Богом і його творінням. Буття Бога доводиться на підставі створених ним речей, тобто креаціонізму (лат. сrеаtіо – створення). Згідно з цією ідеєю, органічний і неорганічний світ виникає внаслідок акту Божественного творіння. Звідси випливає, що матерія не вічна, вона другорядна. Питання про те, що таке буття, вирішується таким чином: «бути – значить бути створеним Богом, бути – значить бути в Богові». Центральним принципом неотомізму є принцип гармонії віри та розуму. Він спрямований на те, щоб примирити догматичні засади християнської віри з вимогами мислячого розуму, узгодити недоказові положення релігії з раціонально-логічною силою знання і таким чином виправдати християнство перед наукою і освітою, авторитет яких дедалі зростає. Неотомісти запевняють, що віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння, марновірство (фідеїзм), а розум без віри впадає в гординю зарозумілості (атеїзм, скептицизм, науковий раціоналізм). Однак замість обіцяної «гармонії» віри і розуму неотомісти пропонують варіант підпорядкування розуму вірі, бо пропорція, в якій вони об’єднуються, продиктована міркуваннями католицького віровчення.

Досить активними неотомісти поставали в політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності. Неотомізм також є сучасною філософською і педагогічною концепцією розвитку особистості, що вбачає призначення людини не в боротьбі за своє соціальне і духовне звільнення, а в прагненні наблизитися до божественної досконалості.

Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову несумірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога. Його представниками були К. Барт (1886–1968), П. Тілліх (1886–1965), Р. Бультман (1884–1976). Поставивши людину в центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов’язаної зі збиранням розпорошеної у світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження в напрямах антропології, теорії пізнання, естетики, а також, персоналізму.

Отже, ще однією актуальною сучасною течією, яка має антропологічне спрямування, є персоналізм (лат. persona – особа) як теїстична тенденція у філософії, де людину розглядають як вінець розвитку та найвищу духовну цінність, а світ – як вияв творчої активності верховної особи – Бога.

Вважають, що термін «персоналізм» уперше вжив Ф. Шлейєрмахер у праці «Промови про релігію до освічених людей, які її зневажають». Концепцію етичного персоналізму розробляв М. Шелер у книзі «Формалізм в етиці і матеріальна етика цінностей» (1921). Етичний персоналізм М. Шелера, «критичний персоналізм» В. Штерна і «теологічна етика» Х. Тілліке слугували основою персоналістських тенденцій у німецькій філософії. На першому плані тут – проблематика задатків і здібностей індивіда, глибинних сфер індивідуального життя людини. «Особистісний метод» оголошується універсальним засобом пізнання не тільки людини, а й усієї реальності.

Персоналізм існує у двох варіантах: американському і французькому. Американський персоналізм (з кінця XIX ст.) виникає як своєрідна реакція на деперсоналізацію і дегуманізацію особи в умовах техногенного прогресу і бюрократизованого суспільства. Його засновником був Борден Боун (1847–1910). Продовжили його вчення Джорж Хаусон (1834–1916), Мері Калкінс (1863–1930), Вільям Хокінг (1873–1966), Ральф Флюелінг (1871–1960), Едгар Брайтмен (1884–1954). На відміну від американського (більш абстрактного і академічного вчення) французький персоналізм, що виникає в 30-ті роки XX ст., був набагато ближчим до життя. Це філософська доктрина, яка в осмисленні сучасного світу виходить з проблем «тотального» розвитку людини на основі примату (першості) духовних цінностей. Французький персоналізм виник із групи інтелігентів, котрі об’єднувалися навколо журналу Esprit («Дух»). Очолював групу Еммануель Муньє (1905–1950). Серед його представників – Поль-Луї Ландсберг (1901–1944), Габріель Мадіньє (1895–1958), Поль Рікьор, Жан-Марі Доменак (нар. у 1913 p.).

Значну увагу персоналісти приділяють проблемам взаємин особи і суспільства, духовної і матеріальної культури, які вони розв’язують з позицій ліберального християнства. Персоналізм розвиває ідеї про ворожість особи і суспільства, характерні для екзистенціалізму. Деякі представники персоналізму, наприклад Е. Муньє, піддають критиці капіталізм, виступають за соціальне (економічне й духовне) оновлення суспільства. Проте цей процес вони зводять до морального самовдосконалення, духовного оновлення особи.

Головне соціальне завдання, згідно з ідеями персоналізму, полягає в тому, щоб «перетворити особу», а не суспільство.

Отже, основні орієнтації сучасної релігійної філософії полягають у:

1) повороті від теоцентризму до антропоцентризму, визнанні абсолютної цінності людини;

2) спробі скоригувати релігійну філософію і науку;

3) вплив теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм тощо;

4) визнанні важливості збереження гуманістичної орієнтації культури;

5) увазі до проблеми суспільного розвитку;

6) екуменістичному зближенні релігій як засобу пом’якшення драматичних суперечностей сучасності.