Контрольна робота з філософії

Зміст:

1. Розкрити сутність гносеології й етики І.Канта.
2. Визначити основні ознаки суб’єктивного ідеалізму Й.Г.Фіхте.
3. Стисло розкрити сутність філософії об’єктивного ідеалізму та діалектики Г.В.Ф.Гегеля.
4. У чому сутність гуманістичних засад філософії Л.Фейєрбаха?
5. Яким є внесок у класичну німецьку філософію В.Ф,Шеллінга?

1. Розкрити сутність гносеології й етики І.Канта

Іммануїл Кант – видатний філософ і вчений, засновник класичної німецької філософії. Життя І. Канта відповідало його філософським уподобанням: усе в ньому було підпорядковане суворому розпорядку й раз і назавжди прийнятим правилам.

У своєму місті Кант вважався зразком пунктуальності. Він щодня здійснював в один й той же час прогулянки, і мешканці міста мали можливість звіряти годинник за Кантом. Будучи людиною компанійською, він мав багато друзів, але так і залишився самотнім. Кант був членом трьох академій – Берлінської, Петербурзької і Сієнської, а його філософія ще за життя викладалась фактично у всіх університетах Німеччини.

Філософська діяльність І. Канта постала настільки плідною та впливовою, що Я. Голосовкер, філософ київського походження, з цього приводу висловився так: «На шляху людської освіченості існує місток, обминути який неможливо; ім’я цьому місткові – Іммануїл Кант».

У філософській діяльності І. Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності філософ розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів). У своїх природонаукових дослідженнях Кант перебував під впливом ньютонівської концепції всесвітнього тяжіння (розробив пояснення явищ припливів та відпливів на основі визначення присутності відштовхуючих сил, дії сил на відстані) та еволюційної концепції Ж. Бюффона, його ідеї закономірної зміни природних тіл та явищ у часі. Кант виступає як натураліст-спостерігач, обґрунтовує необхідність того, щоб в природознавстві все було пояснено природним чином. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, у праці «Всезагальна природна історія та теорія неба» (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система, які етапи вона пройшла. Надалі ця гіпотеза отримала назву теорія Канта-Лапласа, яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені в критичний період (назва пов’язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду – «Критика»: дослідження підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого «коперниканського перевороту» у філософії.

До І. Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант «перевернув» це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед – розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: «Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з од­ного боку, зі своїми принципами, а з іншого – з експериментами, щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе, а як суддя що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання».

Аналогія з наслідками відкриття М. Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, І. Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.

По-третє, у концепції І. Ката людина постає творчою і діяльною. Водночас чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв’язки з дійсністю і, відповідно, ширшими знання. «Коперниканський переворот» І. Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності.

Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб’єкта) до дійсності (об’єкта), виникає запитання: звідки людсь­кий інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання І. Кант окреслює концепцію пізнаваль­ного процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.

І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.

Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам собою неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання.

Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми – категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як «апріорні» – переддосвідні, тобто розсудок їх у собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.

Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття (останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття). Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначе­не в інтелектуальному, знаннєвому плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.

2. Визначити основні ознаки суб’єктивного ідеалізму Й.Г.Фіхте

Йоган Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Водночас мислитель вважав, що з вчення Канта можна без будь-яких втрат вилучити «річ-у-собі», адже вона не мала жодних визначень. Розробку філософських проблем він починає з виведення вихідного принципу. Таким принципом для Й. Фіхте є «Я» – певний ідеал, тотожний поняттям «свобода», «воля», «високі моральні норми». Самореалізація «Я» йде через діяльність. Зауважимо, що діяльність теоретик визначав як діяльність розуму, що не сягає за межі самосвідомості, тобто абстрактно-теоретична діяльність.

У філософії Фіхте основними є три положення: «Я» покладає «Я» (самотворення, самоствердження); «Я» покладає «не – Я» (творення всього, що оточує); «Я покладає самого себе», тобто суб’єкт і об’єкт, взаємовідносини між ними. «Я» – це все, що може мислитися. «Я» як «не – Я».

Роль Й. Фіхте в німецькій класичній філософії полягає в тому, що він закріпив ідею активності суб’єкта в пізнанні. Мислитель обстоював ідеали свободи, підіймав гідність людини як автономної особи. Для мислителя гідність людини – найвищий ідеал. Той, хто посягає на гідність людини, не може бути вільним, а є рабом. Тільки той вільний, хто бажає всіх зробити вільними.

3. Стисло розкрити сутність філософії об’єктивного ідеалізму та діалектики Г.В.Ф.Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель – найвидатніший німецький філософ. У перший період творчості виступав як послідовник «критичної філософії» Канта і Фіхте, але невдовзі під впливом Шеллінга став на позиції об’єктивного ідеалізму і створив оригінальну філософську систему.

Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному – «світовим розумом», «світовим духом», «абсолютною ідеєю», які існували ще до матеріального світу.

Глибоко зацікавившись історією духовної культури, релігії, Гегель уже в ранніх творах тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ступені розвитку духу, намагається осмислити специфіку своєї епохи.

У рідкісній за глибиною і складністю викладу думок праці «Феноменологія духу» духовна культура подається ним як поступове і послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Позбавлений індивідуальності світовий розум, втілюючись в образи культури, які послідовно змінюють один одного, одно­часно пізнає самого себе як творця. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає аб­солютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї.

У «Феноменології духу» він обґрунтовує принцип абсолютного ідеалізму, подає зображення поступального руху свідомості від першої, безпосередньої суперечності між нею і предметом відображення аж до поняття науки, розглядає генезу філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, триразово проходить шлях від безпосередньої чуттєвості достовірності до філософського знання і кожний раз ніби в іншій площині. Відповідно до цього, «Феноменологію духу» можна поділити на три розділи. У першому дається тлумачення свідомості, самосвідомості, розуму й розглядається рух індивідуальної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у другому дається характеристика духу; в третьому аналізується релігія і «абсолютне» знання, те, що марксистською термінологією називається формами суспільної свідомості.

Нейтральною у «Феноменології духу» є багатозначна категорія «відчуження». Під «відчуженням» Гегель розумів, по-перше, опредметнення духу, породження ним природи і суспільства по-друге, будь-яке складне відношення між суб’єктом і об’єктом, уся доцільна діяльність людини (історія виступає в нього як результат відчуження людської діяльності); по-третє, викривлене сприйняття людьми результатів їхньої власної діяльності, внаслідок чого вони здаються людям чужими силами, які живуть самостійним життям і панують над ними. Проблема відчуження залишається методологічно актуальною і донині.

Аналізуючи «феноменологічні знання», тобто «знання, що з’являються», Гегель зробив спробу обґрунтувати положення про те, що глибинною основою всього сущого є абсолютна ідея, яка розвивається за принципом тріади: «теза – антитеза – синтез». У створеній пізніше філософській системі Гегеля абсолютна ідея виступає в трьох формах: у вигляді чистих логічних сутностей; у формі інобуття ідеї – природи; у різних проявах конкретного духу. Наслідком подібного розуміння форм абсолютної ідеї було виокремлення Гегелем таких частин його системи, як логіка, філософія природи і філософія духу, об’єднаних в «Енциклопедію філософських наук».

Гегель несправедливо критикує формальну логіку, в якій, за його словами, «немає навіть передчуття наукового методу», крім того він запропонував оригінальну концепцію діалектичної логіки як науково-теоретичної самосвідомості абсолютної ідеї. Причому ця логіка зайняла центральне місце в його системі, оскільки її предметом є сама абсолютна ідея, яка розгортає в логіці свої моменти у формі категорій і становить основу всієї діяльності.

Керуючись ідеалістично інтерпретованим принципом тотожності мислення й буття, Гегель створює фантастичну картину світу. Та за нею приховуються геніальні догадки про універ­сальні взаємозв’язки речей та їх саморозвиток. Його принцип тотожності мислення і буття дав можливість переконливо спростувати аргументи агностиків. «Якої б високої думки ми не були про велич і могутність духу, – писав Гегель, – вона все ж буде недостатньо високою. Прихована сутність Всесвіту не має в собі сили, спроможної на супротив сміливості пізнання, мусить перед ним відкритися, розгорнути перед його очима багатства й глибини своєї природи і дати йому насолоджуватися ними».

«Наука логіки» Гегеля складається з учення про буття, про сутність і про поняття. У першому вченні характеризуються найабстрактніші категорії буття: чисте буття, ніщо, становлення, наявне буття, якість, кількість, міра, стрибок тощо. Чисте буття розглядається як начало, бо воно є і чиста думка, і невизначена проста безпосередність. Воно тотожне ніщо, оскіль­ки для них обох характерна відсутність визначень. Істиною чистого буття і ніщо є становлення, в якому вони зняті і пере­бувають в ньому як ідеалізовані моменти.

Результатом становлення є наявне буття, для якого вже ха­рактерна певна визначеність – якість. Специфіка якісної визначеності, за Гегелем, полягає в тому, що вона єдина з буттям, на відміну від кількісної визначеності, яка нетотожна з буттям і при її зміні в певних рамках не веде до зміни якості. Супереч­лива єдність якості і кількості утворює міру. Перелічені кате­горії в їх взаємозв’язку і становлять основний зміст вчення про буття.

4. У чому сутність гуманістичних засад філософії Л.Фейєрбаха

Людвіг Фейєрбах – видатний німецький філософ, матеріаліст і атеїст. На перших порах підтримував погляди Гегеля, про що свідчить, зокрема, його дисертація «Про єдиний всезагальний і нескінченний розум». 1830 р. він анонімно опублікував свій твір «Думки про смерть і безсмертя», в якому заперечував ідею безсмертя душі. Авторство Фейєрбаха було встановлено, і книгу конфіскували, а її автора позбавили права на викладацьку роботу. Проте Фейєрбах продовжує творчу діяльність. Він пише тритомну роботу з історії філософії XVII ст., у якій, залишаючись загалом на гегелівських позиціях, проявляє водночас велику увагу до філософів-матеріалістів і атеїстів, високо оцінюючи їхній внесок у розвиток філософської думки.

Фейєрбах – автор філософських праць «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства», «Попередні тези до реформи філософії», «Основні положення філософії майбутнього».

Чільне місце у творчості Фейєрбаха посідає критика релігії, передусім християнства. На відміну від Гегеля, він вважав, що філософія несумісна з релігією. Реальна причина релігії, на думку Фейєрбаха, криється в самій природі людини та умовах її життя. Водночас у центрі його уваги була емоційна сфера людини. Заперечуючи наявність особливого релігійного почуття, першопричину релігійних ілюзій він убачав у почутті залежності, обмеженості, безсиллі людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля людини шукає виходу в придуманих фантазією надіях і втіхах. Унаслідок цього і виникають образи богів. Бог, будучи проекцією людського духу, відчужується від останнього і об’єктивується, перетворюючись Із творіння людини в її творця і першопричину всього сущого.

Спростовуючи релігійний культ, Фейєрбах сповідує культ людини, піднесений до рівня її обоготворення. Його девіз: «Людина людині Бог».

Критика релігії переросла зрештою в критику ідеалізму, головний недолік якого він убачав у ототожненні буття з мисленням. Мислене буття, за його словами, не є дійсним буттям. Мислення – це предикат, а суб’єктом є дійсне буття.

У теорії пізнання Фейєрбах був прихильником матеріалістичного сенсуалізму. Предметом філософії він вважав людину. Вона – «…єдиний універсальний і вищий предмет філософії…» Людина, на думку Фейєрбаха, – це матеріальний об’єкт і мисляча істота. Проте, з огляду на позиції антропологічного матеріалізму, він ігнорує соціальну природу люди­ни, розглядаючи її як психофізіологічну істоту.

У розумінні суспільства Фейєрбах обстоював ідеалістичні позиції, а критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод.

Етичне вчення Фейєрбаха мало прогресивне значення завдяки його гуманістичному характеру, проте було гранично абстрактним, оскільки система суспільних відносин у нього підмінялася поняттями роду і міжіндивідуального спілкування.

5. Яким є внесок у класичну німецьку філософію В.Ф,Шеллінга

Як Й. Фіхте на початку своєї діяльності ґрунтував свою позицію на ідеях І. Канта (розвивав ідеї Канта), так на основі його напрацювань теоретизував Фрідріх Шеллінг. Він відкидає абсолютне «Я» і замінює його на «Абсолют», який створює природу; а через розвиток природи – людину. Якщо для Фіхте природа – це пасивний об’єкт, яку «Я» намагається пізнати, то для Шеллінга природа – це форма життя розуму, і вона ж породжує свідомість. Розглядаючи природу як силову динамічну єдність протилежностей, Шеллінг вважає, що через усю природу проходить протилежність об’єкта і суб’єкта. Прототипом такої протилежності він вважає полярність полюсів магніту: вони одночасно пов’язані між собою і взаємопротилежні. Це – перше виявлення загального світового закону, який виявляє себе в протилежності позитивного і негативного зарядів у електродинаміці, у протилежному відношенні кислот і лугів. Принцип поділу на протилежності Шеллінг впроваджує для розгляду явищ органічного життя. Він за допомогою поляризації класифікує різновиди явищ живої природа. На думку Шеллінга, у природі є сила, яка має властивості живої сили. Роздвоєння цієї сили уможливлює утворювати нові форми природного існування. Уся природа – великий організм, у якому протилежності гармонійно поєднуються в єдності, взаємне заперечення гармонійно вирішується єднанням. Цілісність живого організму базується на гармоніях, а гармонії мають духовну природу. Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тіло – продукт життєдіяльності, результат смерті живого. Таким чином, початок усіх речей має духовну основу, але ця духовна основа є несвідомою, животворною, немислячою.

Найважливішими досягненнями філософії природи Шеллінга було використання історичного погляду на природу. Саме Шеллінг проголошує, що природа історично давніша, ніж свідомість.

Сам процес виникнення світу з «Абсолюту» такий: спочатку існує безпредметний дух, про який ми нічого не можемо сказати; далі цей дух породжує об’єктивний світ. Дізнатись про існування «Абсолюту» можна лише за допомогою інтелектуальної інтуїції. У цьому плані Шеллінг не відходить від ідей Фіхте, хоча має всі необхідні передумови: розвиток духу через природу і можливість, таким чином, її пізнати.