Зміст:

  1. Розкрийте зміст основних ідей філософії Середньовіччя: теоцентризм, монотеїзм, «Одкровення», геоцентризм, креаціонізм, провіденціалізм, теодіцея, есхатологія, гріхопадіння, спокута, спасіння.
  2. Як розв’язується у Середні віки проблема співвідношення між філософією і теологією (вірою і розумом)?
  3. Стисло описати специфіку основних етапів розвитку середньовічної філософії: апологетики, західної і східної патристики, схоластики.
  4. Що Ви можете сказати про способи доведення існування Бога в Ансельма Кентерберійського і у Фоми Аквінського?

1. Розкрийте зміст основних ідей філософії Середньовіччя: теоцентризм, монотеїзм, «Одкровення», геоцентризм, креаціонізм, провіденціалізм, теодіцея, есхатологія, гріхопадіння, спокута, спасіння

Характерна риса середньовічної філософії — яскраво виражений релігійний характер. Ідеї християнського монотеїзму стали засадничими для середньовічної філософії, зокрема, визначили сутність учень про буття, пізнання та людину. Так учення про буття ґрунтується на ідеї Божественного творення — провідній ідеї християнського монотеїзму. Джерелом усього сущого проголошується Бог, який є вічним, незмінним, всемогутнім, всюдисущим, всеблагим та всезнаючим. Бог створив світ з нічого, актом своєї волі. Створений світ не є самостійним, оскільки він є результатом Божественного творення. Звідси його залежність від волі Господа Бога, його мінливість, швидкоплинність. Характерною рисою середньовічного вчення про буття є геоцентризм (від грец. Γη — земля і латин. centrum — центр) — уявлення про те, що Земля є нерухомим центром світу. Учення про пізнання також вирішується крізь призму релігійного сприйняття світу, ґрунтується на ідеї Божественного одкровення. Пізнати Бога до кінця неможливо. Проте Бог почасти розкриває себе людині через священні тексти Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Світ, продукт Божественного творення, також є до кінця непізнаваним. Навколишній світ неможливо пізнати науковим шляхом. Тільки релігійна віра, правильне (в дусі християнської традиції) тлумачення священних текстів Біблії можуть дати людині істинне знання про світ та, власне, про саму себе. Отже, філософські ідеали пізнання в добу Середньовіччя зводяться до тлумачення священних книг та пізнання сутності Божественного одкровення. Учення про людину ґрунтується на ідеї креаціонізму (людина — творіння Бога, від латин. creatio — творити) та провіденціоналізму (від латин. providentio — передбачати). У межах середньовічної філософії людина, її роль та місце у світі трактуються двоїсто. З одного боку, вона — вершина Божественного творення, оскільки створена за «образом і подобою» Божою. Людина, згідно з релігійним християнським віровченням, є царем природного світу, оскільки Бог наділяє її такими визначними рисами, як: розум, душа, здатність до морального вибору (здатність розрізняти добро та зло), креаціонізм (здатність до створення чогось нового). Саме ці риси й визначають сутність людини, її божественність. Як така людина покликана царювати у світі природи, управляти Всесвітом. З іншого боку, внаслідок гріхопадіння перших людей (Адама та Єви) й вигнання їх з Раю, людина трактується як істота слабка, ница, повністю залежна від волі Бога. Двоїсте трактування людини — характерна особливість середньовічної філософії. Відповідно до ідеї провіденціоналізму, доля людини, її земне існування заздалегідь, ще до її народження, визначене Богом. Проте Він залишає людині можливість постійно здійснювати моральний вибір: обирати шлях святості чи гріховності, добро чи зло, справедливість чи несправедливість тощо; Бог ніби повсякчас випробовує людину. Таким чином, проголошувався принцип свободи волі людини межах Божественного напередвизначення (приречення) її долі. Також висувалася ідея воскресіння людини з мертвих (як душі, так і тіла) у майбутньому завдяки її богоугодній поведінці.

2. Як розв’язується у Середні віки проблема співвідношення між філософією і теологією (вірою і розумом)

Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцентризм), а філософська рефлексія проявлялася передусім у формі богословської думки. Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес – релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов’я, та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми – питання про першооснови буття, сенсу людського життя, дізнання. Проблема походження світу розглядалася в дусі біблійного креаціонізму (від лат. – творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор – ченець Скот Еріугена), Бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема, й схоласт Сігер Брабантський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою.

3. Стисло описати специфіку основних етапів розвитку середньовічної філософії: апологетики, західної і східної патристики, схоластики

Простежимо хронологію, процес виникнення й розвитку середньовічної філософії. Спочатку зупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II–VIII ст. Першими носіями її ідей були апологети, серед яких виділявся Оріген. Йому належить спроба побудувати цілісну філософську систему на основі положень християнської релігії. Свого апогею патристика досягла в діяльності каппадокійського гуртка на грецькому Сході і в творчості Августина на латинському Заході. Істотного рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала філософування як пояснення Біблії, а Біблію – як підкріплення відповідних положень платонізму та аристотелізму. В основі онтології патристики була ідея Бога як абсолютного буття. Якщо в катафатичній теології Бог розглядався як згусток справедливості, всемогутності, то в апофатичній – Бог як абсолют позбавлявся будь-яких атрибутів на тій підставі, що він перебуває за межами буття. Космос як витвір Бога оцінювався як нескінченно нижчий від свого творця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір Бога, сповнений доцільності. Для космології патристики характерні теологізм, визнання універсальної гармонії та співвідносності речей, естетичне виправдання світу.

Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354–430). Пропаганді й захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про Бога як абсолютне буття запозичив Із неоплатонізму. За Августином, буття Бога можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелят пам’ятливої, споглядальної і очікувальної душі. В автобіографічному творі «Сповідь» Августин уперше в історії філософії аналізує проблему суперечливої динаміки людської особистості. Проблема ж історичного процесу була поставлена й містично тлумачилася в трактаті «Про град Божий» (фактично йшлося про державу).

Августин справив значний вплив на релігійну і філософську думку Європи. Протестантизм використовував його ідеї з метою обґрунтування релігійного індивідуалізму і своєї віри. Представники сучасного екзистенціалізму вбачають в Августині одного із своїх попередників.

Другим типом середньовічного філософування була схоластика (релігійно-філософське вчення західноєвропейського середньовіччя, яке на противагу містиці поєднувало догматичні релігійні засновки з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики). Розрізняють ранню (ХІ–ХІІ ст.) і пізню (ХІІІ–ХІV ст.) схоластику. Починаючи з XVI ст. відбувається певне відродження схоластики (так звана друга схоластика), яка була ідеологією контрреформації. Термін «схоластика» в подальшому став синонімом безплідного розумування, буквоїдства, начотництва.

Схоластика передбачала, що хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розуміння тільки шкодить християнському благочестю, тому у пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, підґрунтям поділу середньовічної філософії на схоластику та містику є різне тлумачення співвідношення віри та розуму в богопізнанні.

У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І. С. Еріугена (810–877) у творі «Про розподіл природи» вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв’язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Філософ стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія – з теологією. Еріугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033–1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог е суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей. без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості.

Водночас Петро Даміані (1007–1072) стверджував, що філософування загрожує християнській добі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.

У період зрілого середньовіччя (XII–XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об’єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало в основі дискусій між «номіналізмом» і «реалізмом», хоч змістовим приводом для суперечок було питання про природу загальних понять (універсалій).

Реалісти вважали, що єдина справжня основа буття речей – це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями під час творення світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність.

«Номіналісти» ж стверджували, що загальні ідеї – це лише імена («номіна»), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.

4. Що Ви можете сказати про способи доведення існування Бога в Ансельма Кентерберійського і у Фоми Аквінського

Найбільш відомим представником середньовічної схоластики був італійський філософ і богослов Фома Аквінський (1225 – 1274 рр). Основна ідея всіх його численних філософських праць, виданих згодом у 18 томах, – це підпорядкування філософії релігії, знання – вірі, істини – божественному одкровенню. Він відомий у церковному середовищі як теоретик богословя, котрий обгрунтував п’ять способів доведення буття Бога.

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може слугувати його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «до речей» (у божественному промислі – це була позиція «реалістів»), «у речах» (як їх сутність та необхідність – це позиція «концептуалістів»), «після речей» (як результат людського пізнання – це позиція «номіналістів»).

Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об’явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху. Учення Томи Аквінського в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною Католицької Церкви під назвою «неотомізму».

Безкоштовно

Дізнайтеся вартість навчальної роботи онлайн

Інформація про роботу



Ваші дані