- Розкрийте зміст основних понять філософії Відродження: пантеїзм, геліоцентризм, антропоцентризм, гуманізм, індивідуалізм, утопічний соціалізм, Реформація.
- Які основні риси вчення М.Кузанського? Дж.Бруно?
1. Розкрийте зміст основних понять філософії Відродження: пантеїзм, геліоцентризм, антропоцентризм, гуманізм, індивідуалізм, утопічний соціалізм, Реформація
Трьома основними тенденціями філософії Відродження прийнято вважати 1) гуманізм; 2) неоплатонізм; 3) натурфілософію. Періодом розквіту гуманізму вважається проміжок від середини XIV до середини XV ст., Неоплатонізму – від середини XV до першої третини XVI, натурфілософії – залишок XVI ст. Але гуманізм не перестав бути властивим творчості мислителів пізнього Відродження з розвитком неоплатонізму, він просто прийняв іншу форму, більш філософську і теоретично обґрунтовану, зберігши всі свої основні положення. «Гуманістами» у широкому сенсі можна назвати майже всіх мислителів Відродження, включаючи неоплатоніків та натурфілософів. Аналогічним чином неоплатонізм не був витиснений натурфілософією, але увійшов до неї в «знятому» вигляді.
Античний неоплатонізм відродився до життя, піднесений і облагороджений християнством. У неоплатонізмі Плотіна і Прокла Єдине Божество нездатне втілитися в кінцевому матеріального сів ті, тому неоплатоніки з великою недовірою поставилися до християнського віровчення, в якому таїнство Боговтілення відкрило можливість іншого розуміння матерії: якщо матерія здатна вмістити Бога у всій повноті досконалості, значить, вона не є, за визначенням, «недоліком буття», початком гріха або зла, пітьмою, а є активною творчою силою, яка виконує всі задуми Творчого Розуму. Щоправда, таке переосмислення матерії не було реалізовано в християнській догматиці у перші століття християнства, але філософи Відродження виходили саме з такого трактування християнства у своєму пояснені матерії.
Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З’являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нестворюваність світу. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепція М. Коперника), винаходи ХV–ХVІ ст., розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості.
Відображаючи свою епоху, філософія Відродження не була простим відновленням античних ідей. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У ній простежується боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, де панує єдиний закон причинно-наслідкових зв’язків.
Найважливіші проблеми філософії Відродження є онтологічні (точніше – натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо. Дослідники природи перебували, з одного боку, під впливом успіхів природознавства й античних матеріалістичних традицій, а з другого – платонізму, неоплатонізму та арістотелізму. Тому одні мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г. Галілей, М. Монтень, П. Шаррон), інші – пантеїстичної (Микола Кузанський, Б. Телезіо, Дж. Бруно). Пізніше перша концепція, збагачена досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядів видатних матеріалістів ХVІІ–ХVІІІ ст. Друга теж зробила значний вплив на філософію Нового часу, зокрема на вчення Б. Спінози.
Аналізуючи проблему руху та його джерел, більшість мислителів Відродження вбачали причину руху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід’ємне від матерії розумне начало («світова душа» у Дж. Бруно, Ф. Патріці; «архей» – активна життєва сила у Парацельса; «вічний божественний розум» у Т. Кампанелли). Послідовніших поглядів на цю проблему дотримувалися Леонардо да Вінчі й Телезіо. Так, Леонардо приписував рух самій матерії, розглядаючи його активність, вічний кругообіг, при якому жоден елемент природи не зникає, а тільки перетворюється в інший.
Значні зрушення в епоху Відродження були й у теорії пізнання, яка була спрямована проти схоластики й релігійного догматизму. В ній високо цінувалися досвід, чуттєвість як найважливіший, хоча й перший крок у процесі пізнання. Водночас деякі філософи епохи Відродження визнавали й важливу роль розуму (Дж. Бруно навіть здійснив критику емпіризму). Однак, у творчості окремих філософів ще зберігався зв’язок із середньовічними та релігійними традиціями. Проте загалом, допускаючи іноді як компроміс пізнання з існуванням віри, філософи Відродження ґрунтувалися на матеріалістичній гносеології, про що свідчать такі її положення:
– визнання пізнаванності людиною навколишнього світу таким, яким він є;
– визнання дії зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, які трансформують результати цієї дії;
– заперечення природжених ідей і якоїсь особливої нематеріальної субстанції, яка нібито керує процесом пізнання людини;
– визнання великої сили розуму і логічної діяльності, без якої одними лише чуттєвими образами не можна досягти істинного знання.
Для гносеологічних і натурфілософських учень епохи Відродження характерна діалектичність. Метафізика і механіцизм склалися тільки в XVII ст. Значний вклад у теорію пізнання внесли Дж. Бруно, Микола Кузанський, Мішель Монтень та інші мислителі епохи Відродження.
Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Теоцентризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну й необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину з-під релігійного догматизму, перетворювало її на найвищу цінність, ставило у центр світоглядної перспективи.
Переглядалися й погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою проти церковного абсолютизму робилися спроби обґрунтувати ідею громадянського суспільства, яке було б незалежним від релігійних санкцій і сваволі (Н. Макіавеллі, Ж. Боден).
В епоху Відродження виникли й перші соціалістичні утопії Т. Мора, Т. Кампанелли), які мають глибокий сенс як ідеал майбутніх поколінь, хоча й неодноразово були використані для авантюристичних експериментів.
Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі. Любові до життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості, реабілітації земної краси, які були притаманні молодій буржуазії. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків були неприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму.
Відомими мислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.
Філософи епохи Відродження ставили і прагнули вирішити важливі філософські проблеми. Загалом філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, на відміну від Античності, яка зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки основою всього Сущого початком і кінцем був Бог (теоцентризм) та пов’язана з ним ідея спасіння.
Поняття «гуманізм» (лат. humanism – людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. У широкому – це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому – це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об’єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів – гуманісти.
Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження – епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людських почуттів та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю, чуттєвістю вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.
Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.
2. Які основні риси вчення М.Кузанського? Дж.Бруно?
Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Миколи Коперника (1473–1543) та Джордано Бруно (1548–1600). Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М.Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Д. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, «розмістивши» Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. Загалом Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.
Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності. Слід сказати, що загалом концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.
Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському (1401–1464) (принцип єдності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509–1588) (усе в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж. Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійно діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід’ємним від матерії розумним началом. Це «архей» у Парацельса, «світова душа» у Дж. Бруно і Франческо Патриці (1529–1597).
Гносеологія філософії Відродження об’єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливіший, перший крок у процесі пізнання. Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою мірою – у Кузанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання Дж. Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух.
Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв’язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме – четвертий ступінь пізнання («дух» – у Бруно, інтуїція – у Казанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.
3 Стисло розкрити проблематику людської свободи (антропоцентризм) у філософії Дж. Піко делла Мірандоли
Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463–1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: «Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце, і лице, і обов’язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю».
Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає господарем природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина.
Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей.
Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, чи належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси – проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.
Дізнайтеся вартість навчальної роботи онлайн
Інформація про роботу
