Що Ви знаєте про основні функції філософії

1. Що Ви знаєте про основні функції філософії: онтологічну; пізнавальну (гносеологічну), світоглядну, методологічну, аксіологічну і культурно-виховну? Дати стислу характеристику кожної з функцій.

Філософія виконує низку вирішальних для людини функцій, а отже, відіграє важливу роль у житті суспільства. Це зумовлюється, перш за все, особливою роллю філософії у системі знань. Вона, з одного боку, черпає матеріал для своїх гранично широких узагальнень із природничих і суспільних наук, з людської практики. Це не просто сукупність знань, оскільки філософські узагальнення завжди пов’язані з основним питанням філософії і з проблемою сутності розвитку. З другого боку, філософія є загальнотеоретичною і загальнометодологічною основою наук, озброює їх знаннями принципів, законів, категорій науково-творчого мислення, дає їм найголовніші пізнавальні орієнтири. Тому для того, щоб юрист, правознавець був на висоті вимог сьогодення, йому необхідно володіти глибокими філософськими знаннями.

Питання про функції філософії в навчальній і науково-дослідній літературі висвітлюється по-різному. Це пояснюється тим, що різноманітні соціальні суб’єкти по різному осмислюють її значення в їхньому житті, а також тим, що об’єктивно її значення багатогранно, вона виконує велику кількість різноманітних призначень. Проте, для того, щоб уявити значення філософії в життєдіяльності суспільства й особистості як певної цілісності, необхідно не перераховувати всі її функції, що проявилися, а згрупувати їх так, щоб виділити найбільш важливі з них, а також визначити логічну послідовність їхнього освітлення. Таке виділення головних функцій дозволяє потім виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов’язані і взаємно детермінують одна одну. Основними функціями філософії є: методологічна, ідеологічна, гносеологічна, світоглядна, практично-діяльна. У системі філософського знання всі без винятку функції філософії перетинаються, тобто жодна частина філософського знання, яка реалізує кожну із функцій філософії, не може ефективно розвиватись без ефективного розвитку інших. Так, гносеологічні висновки щодо можливості або неможливості пізнання істини зумовлюють різні і навіть протилежні світоглядні, онтологічні, праксеологічні, методологічні й аксіологічні висновки.

Можна порушити питання, чому саме така пропонується послідовність розгляду цих функцій. Адже частіше усього на перше місце висувається світоглядна функція. Виокремлення методологічної функції як визначальної зумовлене тим, що філософія посідає особливе місце в процесі духовно-практичного освоєння світу, усвідомлення буття в структурі суспільної свідомості. Кожна із форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери реальності, являє собою відображення саме цієї конкретної сторони суспільного буття. Філософія ж, розглядаючи в самій узагальненій формі відношення людини до світу і до самої себе, розглядає не окремі сфери буття людини як такі, а їхній взаємозв’язок через призму розкриття природи і сутності світу, природи і сутності людини і їхнього взаємозв’язку. Тому основні положення філософії є загальнозначущими, мають методологічне значення для кожної із форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмета, для усвідомлення людиною свого відношення до всіх сфер дійсності і до самої себе.

На думку сучасних науковців, загальною для філософії є функція загальнометодологічна, яка полягає в тому, що її основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані в будь-яких сферах наук пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ.

Під методологією варто розуміти систему вихідних, основних принципів, що визначають засіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер відношення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності.

Таким чином, методологічна функція філософії не зводиться лише до методології пізнання, а охоплює й весь рівень методології людської діяльності. Ця функція підкреслює, що філософія повинна обґрунтовувати вихідні, основоположні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість осмислення дійсності, направленість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція передбачає, що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення нею сутності світу й людини, найзагальніших основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної структури наукової картини світу.

Важливою функцією філософії є ідеологічна. Про неї варто пам’ятати особливо в сучасних умовах, коли спостерігається негативне відношення до ідеології як феномену політичного управління. Ідеологічна функція уточнює, що філософські вчення і напрями виражають не тільки «чисте прагнення до абсолютної істини», а й інтереси та позиції певних суспільних сил, спільнот (держав, націй, класів тощо). Тому, переважна більшість філософських шкіл із позицій певного класу формують світогляд і впливають на суспільну діяльність із певних соціальних (класових, національних, групових тощо) інтересів.

Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на розкриття природи й сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв’язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого – впливає на кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні «людина – світ», а також визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності: «Завдяки теорії філософського пізнання розкриваються закономірності природних та суспільних явищ, досліджуються форми просування людського мислення до істини, шляхи і засоби її досягнення, узагальнюються результати інших наук».

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями про найзагальніші підстави світу і людини, про її місце у світі й можливості пізнання і освоєння світу, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб’єктами цілей і сенсу життя, а також орієнтації та мотивації в суспільному процесі.

Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в знаряддя активного, перетворювального впливу на навколишній світ і на самого людину. Вона відіграє важливу роль у визначенні цілі життєдіяльності, досягнення найважливіших умова існування, функціонування і розвитку людини.

Виховна функція філософії: показує, що оволодіння філософськими знаннями, філософським мисленням сприяє формуванню в людини потреб і прагнень до розуміння світу й самої себе, свідомого визначення свого місця у світі, своїх найвищих цінностей, ідеалів, життєвих орієнтацій і цілей, сенсу життя.

На особливу увагу заслуговує проблема формування такого групового світогляду, як професійний, зокрема правника. Отже, на становлення світогляду юриста впливають:

– соціально-політичні чинники, оскільки юристи завжди знаходяться в полі інтересів державної влади і їх діяльність має політичне забарвлення;

– соціально-правові чинники, пов’язані з тим, що юристи відображають принципи діючого права, якість законодавчих, урядових і відомчих актів. До соціально-правових факторів належать стан правосвідомості населення, працівників державних і недержавних установ, з якими працівники працюють, юридичні гарантії законних і ефективних способів дії співробітників, їхня юридична захищеність перед необ’єктивною оцінкою їхніх дій, а також правовий статус юристів, їхня озброєність юридичними повноваженнями;

– соціально-психологічні фактори – конфліктність роботи, постійні контакти зі аморальними елементами, неофіційні корпоративні настрої (цілі, норми, цінності соціальної групи), вдоволення або невдоволення роботою, престижність професії;

– суттєво вплив на формування світогляду юристів здійснюють культурно-етнічні фактори, які містять у собі і загальний рівень культурного розвитку, і елементи «батьківської» культури.

Звісно, правові знання співробітників поліції мають специфічне змістовне забарвлення. Такі знання характеризуються усвідомленням та активним застосуванням на практиці норм чинного законодавства, яке належить до компетенції поліції. Співробітник з огляду на виконання своєї професійної ролі повинен постійно демонструвати власні правові знання, оскільки рівень його професійної свідомості безпосередньо залежить від обсягу і засвоєння нормативних документів. Проте крім суто «корпоративних» знань, працівник поліції повинен володіти знаннями про право як явище соціокультурного характеру, повинен бути поінформований про суть правових явищ, закономірності їх функціонування та ін. Працівники поліції здобувають правові знання в системі організованого правового навчання (пасивне сприйняття знань) та в міру необхідності для ефективного виконання професійних обов’язків (активне засвоєння вимог чинного законодавства шляхом самостійного вивчення документів, а також під час занять зі службової та спеціальної підготовки).

Аксіологічна функція вказує на місце цінностей у житті, на структуру ціннісного світу, тобто на зв’язок різних цінностей між собою, зв’язок із соціальними й культурними факторами та структурою особистості. Вона досліджує моральне й естетичне ставлення людини до дійсності. Крім того, аксіологічною дисципліною вважають і філософію права, яка вивчає такі цінності, як справедливість, легітимність тощо.

Натомість інтегративна функція показує, що філософія забезпечує узагальнення висновків часткових (спеціальних, «конкретних») наук, пов’язуючи їх із постановкою і розв’язанням визначальних світоглядних проблем. Таким чином, філософія сприяє створенню цілісної системи наукового знання, елементи якої (окремі науки, галузі, розділи) між собою не пов’язані. При цьому філософія не підміняє конкретні науки, не претендує на розв’язання «своїми методами» їх проблем.

Отже, філософія – особлива форма теоретичного знання про світ як цілісність, про найзагальніші підстави світу й можливості їх осягнення людським розумом, які відтворюються в найбільш загальних поняттях (категоріях). Вона спрямована на вироблення системи знань, що виражають ставлення людини до природної та соціальної дійсності, і тим самим слугують її світоглядно-методологічними орієнтирами, програмуючи поведінку в суспільстві.

Особливістю філософії є її історичність. Історичність притаманна самій філософії, адже без цієї історії важко зрозуміти, що є філософія взагалі. Історія філософії є постійним визначенням самої себе, яке ніколи не може завершитися. Завдяки своїй історичності філософія демонструє свою здатність до регенерації.

Історія філософії нагадує собою рамкову структуру художнього твору, схожу на «Декамерон» Бокаччо, – усі філософські системи представляють невеликі «новели», які об’єднуються між собою спільною темою пошуків (прагненням віднайти за явищами предметності гуманістичні принципи) та використанням «спільної мови понять». Але основна відмінність «рамковості» історії філософії від роману полягає в тому, що вона не має епілогу. Така відкритість вічності зумовлена «вічністю» існування суперечки людей про остаточні істини, пошуки яких людство постійно здійснює, адже наперед визначені цілі можуть означати лише вирішення технічних та адміністративних проблем.

Історія філософії є передусім філософією думки, яка конструює сама свою тематику в істинно історичних термінах. Розгортання філософської думки в часі може бути представлене в історико-графічному або в світоглядному плані. Якщо перший варіант передбачає зображення філософії у вигляді історії ідей або думок великих людей, то другий шлях є історією світогляду, що дозволяє нам, перефразовуючи М. Гайдеггера, назвати філософію «світоглядною проповіддю». Філософію та історію філософії не можна відділити від культури, внаслідок чого філософія перебуває в безперервному пошуку цінностей, здатних конструювати той чи інший ідеал суспільного життя та ідеал людини як такої.

Історія філософії як світогляд, історія ідей, як феномен культури і науки, є зовнішньою історією філософії, тоді як внутрішня історія є завершення філософської думки самою собою і тим самим визначає свою історію. Тому філософія є історією висловлювань людської думки про дійсність, яка включає в себе здатність людини бути уважним до всього сущого, і до того, що відбувається.

2. Дати стислу характеристику типів світогляду

Осмислення типів, типології світогляду – це не просте перерахування його можливих проявів, а, перш за все, виділення характерних типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється узагальнення, класифікація основних типів світогляду. Проте варто врахувати, що в сучасній науці поширені різні підходи до розуміння поняття «тип». Методологічне призначення й застосування цього поняття визначається не точністю його відповідності реальності, а здатністю пояснити її за допомогою систематизованих ознак. Тільки за допомогою типології можна передбачити наслідки дій на підставі минулого досвіду. Виходячи з цих міркувань, можна стверджувати, що людина неминуче «конкретизує» свій досвід через абстракції, концепції, типи. Тобто типологія постає в порівнянні із звичайним переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого детальнішого пояснення.

Оскільки світогляд є складною системою поглядів, переживань, почуттів, і відрізняється своїми особливостями в кожної людини, то можна виділити такі типи світоглядів:

– за будовою відділяють цілісний або фрагментарний світогляд, внутрішньо послідовний або суперечливий;

– за ступенем адекватності сприйняття дійсності світогляд може бути реалістичним, викривленим, фантастичним;

– залежно від віри в існування вищих сутностей світогляд може бути релігійним або атеїстичним. – світоглядна позиція, яка заперечує існування сакрального, надприродного Бога (богів);

– за морально-ціннісними ознаками світогляд може бути егоїстичний, альтруїстський (жити для людей);

– з морально-психологічної точки зору світогляд може бути оптимістичним чи песимістичним;

– за ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний, ренесансний, нового часу тощо;

– за способами існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча без особистості та поза особистістю не може існувати жодна світоглядна система.

– за ступенем теоретичної зрілості – стихійно-повсякденний (здоровий глузд) і теоретичний світогляд (різновид – філософія). Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд – у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань. Проте для будь-якого світогляду, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об’єднуючим елементом є наявність переконання.

Типи світогляду пов’язані з видами відношення до природи (пасивно-споглядальне відношення до природи, любування нею) Наприклад, у японців є особливий день, коли вони любуються квітучою вишнею; збиральне відношення – суто тваринне відношення; художньо-поетичне відношення (натюрморт, пейзажний живопис); міфологічне і релігійне відношення; магічне відношення; наукове відношення; виробниче відношення.

Існує значна кількість типів світогляду, найголовнішими серед яких є:

1) суб’єктивно-художній – це особистий, емоційний, образний світогляд, де тон «визначає» суб’єкт, який намагається розповісти про свій внутрішній емоційний стан;

2) міфологічний;

3) релігійний;

4) об’єктивно-художній – ґрунтується на первинності зовнішніх умов життя людини та відношенні до її внутрішнього змісту;

5) ненауковий;

6) науковий;

7) філософсько-ідеалістичний;

8) філософсько-матеріалістичний.