Стисло визначити сутність космоцентризму античної філософії

Зміст:

1. Стисло визначити сутність космоцентризму античної філософії.
2. Дати характеристику мілетської школи досократівської античної філософії.
3. Описати, на вибір, проблематику однієї зі шкіл: елейської, піфагорійської, атомістичної.
4. Розкрити зміст вчення Сократа, Платона і Аристотеля.
5. Які основні риси шкіл елліністичної та римської античної філософії?

1. Стисло визначити сутність космоцентризму античної філософії

Унікальною, неповторною добою – часом зародження науки в сучасному розумінні – є античність у час занепаду (розпаду міфологічного світогляду). Ця доба характеризувалася надзвичайними як для традиційних суспільств здатністю до прогресу, застосуванням у виробництві наукових знань (перші в історії зразки теоретичної науки) і відносно швидкою зміною техніки і технологій, – що й було «взято на озброєння» європейською цивілізацією.

«Античний» у перекладі з латини означає «давній». У працях істориків античним світом традиційно називалися суспільства Стародавніх Греції і Риму з IX–VІІІ ст. до н. е. до ІV–V ст. н. е. таким чином, античний період охоплює час формування, розквіту й загибелі рабовласницьких держав Середземномор’я.

Стародавня Греція була розташована на балканському півострові та навколишніх островах. Розмаїття природних умов сприяло розвитку сільського господарства, ремесел, мореплавства. Знаходження на перетині торгівельних шляхів привело до швидкого росту міст, розвитку торгівлі. Колонізація узбережжя Середземного і чорного морів, торгові контакти з стародавніми цивілізаціями сходу, ознайомлення з їх культурними надбаннями сприяли стрімкому розвитку культури стародавньої Греції, здобутки якої в галузі духовності є одним з найвищих досягнень людського генія.

Головним джерелом античної філософії була давньогрецька міфологія. Протягом усього свого існування вона зберігала виразно космоцентричний характер, тобто в центрі уваги був цілісний космос, де боги, люди, природа, складають єдність, універсум, який пояснюється і осмислюється через міфи, сказання про богів, героїв. Уже на міфологічному рівні у стародавніх греків, або, як вони себе називали, еллінів почало розвиватися уявлення про об’єктивну необхідність, незалежну від волі богів – безособову ананке – необхідність, силу долі. Для давньогрецьких філософів світ був живим, гармонійно упорядкованим Космосом, що нагадує собою грандіозний художній витвір. До речі, у давньогрецькій мові слово «космос» означало лад, порядок, світопорядок.

Якщо головним джерелом грецької філософії була міфологія, то умовою її розвитку стала така форма суспільного устрою, як поліс – місто-держава. Організація еллінських полісів забезпечувала вільне обрання способу життя, публічне висловлення власних поглядів. Відкритість суспільного, політичного життя в полісі, панування закону орієнтували мудреців на пошук законів, які керують природою. Утвердження в полісах демократичних прав громадян створило умови для виникнення і розвитку логіки, риторики, політичної теорії, що сприяло формуванню філософії як форми теоретичного осмислення світу.

Дослідники виділяють такі основні етапи розвитку античної філософії:

І – натурфілософія (VІ – перша половина V ст. до н. е.);

ІІ – класична філософія (друга половина V–ІV ст. до н. е.);

ІІІ – пізня антична філософія (кінець ІV ст. до н. е. – V ст. н. е.).

Центральне місце в давньогрецькій філософії першого етапу посідали онтологічні проблеми, зокрема пошуки об’єктивної основи всього сущого, яке тлумачилося або в сутнісному розумінні (основою всього сущого є вода, повітря, вогонь, атоми), або в ідейному: першоосновою всього є числа, ідеї тощо. Великим здобутком цієї філософії було атомістичне вчення Левкіппа, Демокріта, Епікура.

2. Дати характеристику мілетської школи досократівської античної філософії

Засновниками філософії Давньої Греції вважають мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена та їхніх учнів, які жили й працювали в VI ст. до н. е. Те, що грецька філософія виникла саме в Іонії, не випадково. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) належав до сфери відомої крито-мікенської культури. До того ж, він перебував у тісних зв’язках із давніми східними цивілізаціями. Інтенсивна колонізаційна практика й торговельно-ремісницький розвиток були причиною раннього пробудження інтересу до астрономії, географії, математики, метеорології тощо.

Представники мілетської школи були видатними природодослідниками й натурфілософами, які включали природничі теми в широкий космографічний і космогонічний контексти.

Фалес – батько давньогрецької філософії, один із «семи мудреців», першим прийшов від міфологічної до понятійної картини світу, відмовившись визнавати антропоморфних богів, вдався до пошуків єдиного внутрішнього джерела життя. На його думку, такою першоосновою всього сущого є вода. Фалес був знайомий з наукою Близького Сходу: вавилонською, єгипетською, фінікійською. В єгипетських жерців він навчався математики й астрономії.

Анаксімандр – учень Фалеса. Він створив першу геометричну модель Всесвіту, першу географічну карту, гіпотезу про походження людини, вперше висловив думку про закон збереження матерії. Його вчення про будову світу, зокрема про «всеохоплююче», матеріальний континуум, про об’єктивну основу всього сущого (апейрон) не одержали однозначної інтерпретації. З його праці «Про природу» зберігся лише один уривок.

Анаксімен учив, що всі речі – це модифікації повітря, які з’являються внаслідок його згущення чи розрідження; небесні тіла утворюються із земних випарів.

Геракліт (теж іонійський філософ) продовжував матеріалістичну лінію мілетців, зробивши значний внесок у розвиток діалектичного методу. Він пояснював причини затемнення Сонця і Місяця. Збереглися уривки з його праці «Про природу», або «Музи», що є надто складними для розуміння (недарма їх автора прозвали «темним»). За Гераклітом, мудрість досягається через осягнення всезагального, яке він називав логосом (іноді – Богом). Пізнання єдиного, вічного логоса дає змогу керувати усіма речами. Хоча логос доступний усім, проте навіть деякі мудреці (Фалес, Піфагор) його не сприймали. Останні надавали перевагу різним видам «освіченості», ігноруючи «єдине знання всього». Та, як відомо, освіченість розуму не додає. «Щоб спілкуватися з розумом, учив Геракліт, треба спиратися на всезагальне». Світ, за Гераклітом, – це живий вогонь, що періодично розгорається і періодично згасає. Геракліт – перший грецький філософ, який здійснив спробу осмислити єдину об’єктивно-логічну закономірність, що лежить в основі будь-якого процесу, розробити елементарну теорію пізнання й використати відповідні висновки для пояснення актуальних проблем.

Представником цієї епохи є також Емпедокл. Його вчителями вважають Ксенофана, Парменіда та Піфагора. На думку Емпедокла, началом і основою всього сущого є чотири стихії – земля, вода, повітря і вогонь, які він називав «коренями всіх речей». Вони незмінні; їх не можна звести одну до одної. Речі матеріального світу, як і світ загалом, він вважав мінливим, плинним. Причину мінливості вбачав у боротьбі протилежностей, які поетичною мовою називав Любов’ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю), Емпедокл намагався пояснити природними чинниками доцільність живих організмів. Він є автором двох поем – «Про природу» і «Очищення», які збереглися в уривках. Емпедокл не розрізняв чуттєве і логічне пізнання. На його думку, від об’єкта сприймання безперервно відділяються матеріальні утворення, щось подібне до випарів, і, проникаючи в органи чуття, доносять до нас образ об’єкта (так звана еманація). Авторство цієї ідеї часто приписують Демокріту.

Анаксагор – засновник афінської філософської школи. Його погляди сформувалися під впливом вчення Парменіда про буття та представників мілетської школи. Згідно з космогонічною гіпотезою Анаксагора, світ спочатку становив собою нерухому безформну суміш нескінченної кількості найдрібніших невідчутних часток різної якості – «сім’я» всіляких речовин. Пізніше ця суміш набула обертального руху завдяки нусу. Це утворення – одне з основних понять античної філософії, що означало поєднання всіх можливих актів свідомості й мислення, яким підпорядковані космос і людина, думка, розум. Так була започаткована концепція першопоштовху. Нус характеризувався то як «найлегша» речовина, то як те, що «містить повне знання про все і має величезну силу». Анаксагор заперечував наявність порожнечі, визнавав нескінченність поділу речовин.

3. Описати, на вибір, проблематику однієї зі шкіл: елейської, піфагорійської, атомістичної

Атомістична школа. Ця школа пов’язана з іменами Левкіппа, Демокріта, Епікура. Атомістичну концепцію створив Левкіпп. Світ, на його думку, складається з атомів і порожнечі. Атоми неподільні, незмінні; вони відрізняються один від одного лише величиною та формою і перебувають у постійному русі. Рухаючись у порожнечі, нескінченна множина атомів породжує вихори, з яких утворюються світи.

Запозичивши в Левкіпа основні положення атомістичної концепції, Демокріт розвинув їх і побудував на цій основі універсальну філософську систему. Крім відомого нам світу, за Демокрітом, існує безліч інших світів, які відрізняються один від одного величиною й структурою. В одних світах немає ні Сонця, ні Місяця; в інших – Сонце і Місяць більші від наших; у третіх – аналогічних небесних світил більше, ніж у нашому світі. Розвиваючи атомістичну теорію, Демокріт наблизився до механістичного світорозуміння. Джерело руху він убачав у самій матерії, а не в зовнішніх надприродних силах, хоча до ідеї саморуху, саморозвитку не дійшов. Демокріт уперше в історії античної філософії створив розгорнуту теорію пізнання, яка ґрунтувалася на розмежуванні чуттєвого і логічного знання. Чуттєвий досвід – вихідний пункт пізнання, проте сам по собі дає лише «темне» знання (неповне і недостовірне). Істинна природа речей (атоми) недоступна чуттям і осягається лише з допомогою мислення. Чуттєве сприйняття він, як і Емпедокл, пояснював так: потоки атомів відділяються від об’єкта сприймання і проникають в органи чуттів людини.

Важливе місце у творчості Демокріта належало соціальним проблемам. Найкращою формою державного устрою він вважав демократичний поліс. Необхідною умовою збереження демократії є високі моральні якості громадян, які формуються у процесі виховання і навчання. Метою життя Демокріт вважав добре духовне самопочуття.

Істотну роль у розвитку філософської думки Давньої Греції відіграли й ідеалістичні концепції. Виявляючи слабкі місця у вченнях матеріалістів і пропонуючи свої варіанти розв’язання відповідних проблем, ідеалісти в кінцевому підсумку сприяли розвитку філософії, хоча загалом їх уявлення про світ, буття мало фантастичний, ненауковий характер. Про це переконливо свідчать концепції піфагорійців, Платона, почасти – Арістотеля.

4. Розкрити зміст вчення Сократа, Платона і Аристотеля

Платон (427–347 до н. е.) – засновник об’єктивного ідеалізму. Якщо його вчитель Сократ висловлював думки усно, то Платон творив у високохудожній формі. Основним його методом була діалектика, яку він розумів як мистецтво вести суперечку. Тому він і вдався до діалектичної форми викладу думок, яка перебуває в нерозривному зв’язку зі стихією живого мислення. Діалектик – це той, хто вміє ставити питання і влучно на них відповідати, хто вміє з плинної течії розмірковувань вилучити стійке, суттєве, загальне, яке й містить справжнє знання. Великого значення він надавав математиці як методу, оскільки вона, будучи відокремленою від чуттєвого світу, давала йому можливість зміцнити свої переконання в існуванні ідеальних сутностей. До подібних висновків приводив його аналіз понять (спочатку переважно етичних), метою якого було виявлення їхньої родової сутності. Якщо на перших порах у творчості Платона домінували проблеми етики (під впливом Сократа), то пізніше він перейшов до аналізу багатьох інших філософських проблем: політики, психології, педагогіки, натурфілософії. Гносеології, логіки, що проявилося зокрема в критиці софістів. Важко переоцінити вплив Платона на всю історію європейської філософії, зокрема й на українську філософську думку.

Основне досягнення філософії Платона відкриття та обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних суттєвостей. Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. Загалом вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї (універсалії). Згідно із цим вченням, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, вони не залежать від обмежень простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими взірцями, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, «ейдос», – фактично ідеальний прообраз речі. Близькість термінів «ейдос» та «ідея» у платонізмі вказує на споглядальний характер античного світогляду, в якому суто логічні визначення перебувають у нерозривному зв’язку з чуттєвими образами.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, а й як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог творець – особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

Платон народився у знатній аристократичній сім’ї. Серед предків його батька – цар Кодр. Мати пишалася своїми родинними зв’язками із Солоном. Перед Платоном відкривалася перспектива політичної кар’єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон демонстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у низці діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «Закони») вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителя філософа в період правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм вченням, способом життя, привів до того, що не політика, а філософія стала справою життя Платона, а улюбленим заняттям перша у світі Академія. Сократ дав Платону не тільки зразок життєвої мудрості, віртуозної діалектики, спрямованої на пошук точних визначень і понять, а й поставив ключову проблему невідповідності понять і одиничних проявів. Сократ бачив у дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, а й бачив у світі речей безпосередні зразки прекрасного.

Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного первісного царства деяких ідеальних сутностей, передбачав, що за невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» є особливий клас предметів, ідей, своєрідна проекція яких і є загальні поняття. Ідеї об’єктивні, не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю і осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим чим є. Досократики не змогли вийти із кола причин і початку фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче холодне, згущення розрідження тощо), до кінця пояснити чуттєво сприймане за допомогою чуттєвого ж. «Друга навігація» (вираз Платона) зробила ставку в пошуках першопочатків і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну реальність, що, за переконанням Платона, і є істинне, абсолютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в чуттєво не сприйманому, невидимому світі ідей або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують. Слова кініка Діогена про те, що не бачить ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стольності» (ідеї столу) спростовував так: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, щоб бачити стольність і чашність, у тебе немає розуму». Світ ідеального це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним буттям, що відрізняється від нього, немов причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (змінного, смертного), духовне від тілесного. Духовне і тілесне протистоять один одному також ціннісне: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих об’єктів. Діоген Лаертський зазначав, що ідея (ісіеа) Платона це не тільки загальне, рід, начало, причина, а й образ, зразок. Ідеї стають як джерело буття речей, як ідеальний зразок, споглядаючи який Деміург створює світ чуттєвих речей. Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає метою земного буття. Завдання людини наблизитися до справжнього світу світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага, за словами Платона, причина всього правильного й прекрасного. У сфері видимого ідея Блага породжує світло і його володаря, а в сфері усвідомлюваного сама володарка, від якої залежить істина й розуміння, і її повинен споглядати той, хто хоче діяти свідомо у приватному і в суспільному житті».

За допомогою діалектичної тріади «Єдність – Розум – Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності єдине, що тісно зв’язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність багатоманіття безформених елементів, надаючи їм форму: сутність, порядок, досконалість, вищу цінність. Єдине, за Платоном, є: по-перше, принцип (сутність, субстанція) буття; по-друге, принцип істинності й пізнаванності, адже лише те, що визначене усвідомлюване, пізнане; по-третє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричинює порядок і вдосконалення.

Друга основа буття Розум є породженням Блага, однієї із здатностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні. Одночасно Розум для Платона не є якоюсь метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого – Розум є живою істотою, максимально узагальненою, граничне впорядкованою, досконалою та прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненні.

Третьою іпостассю буття, за Платоном, Світова Душа, що виступає як начало, яке об’єднує світ ідей із світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіл принципом саморуху, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова Душа суміш ідей і речей, форми й матерії.

З’ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєвого сприйняття фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум деміург, який із любові до Блага взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини чуттєво сприйняти речі. Структурними компонентами появи світу є: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець, зодчий, який створює копії відповідно до моделі. Модель вічна, вічний також Творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, народжений і тілесний, внаслідок чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму сфери. Космос постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світова Душа й світове тіло. Як же людина, за концепцією Платона, може залучитися до ідеального світу, сподіваючись досягнути бажаного Блага?

Платон дуалістично розглядає людину, протиставляючи в ній тіло й душу. Суть людини розумна душа, а тлінне тіло «темниця для душі». Завдяки розумній душі, перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, довершених, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну до неї природу і тому може пізнати буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом із Світовою Душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй все, що безпосередньо створено деміургом.

Пізнання світу ідей для людини є досить скрутним, адже передбачає обмеження тілесних задоволень. Поряд із розумною має і нерозумну частину душі, яка ділиться на афективну (емоційну, пристрасну) і чуттєво хтиву, тісно зв’язану з плотськими бажаннями. У діалозі «Федон» Платон зазначає, що в тому разі, коли душі вели спосіб життя, винятково зв’язаний з тілами, пристрастями, хтивістю й насолодою, то в момент смерті не можуть повністю відокремитися від тілесного. Тому такі душі блукають певний період, кружляючи навколо могил, подібно до привидів. Ті ж душі, які жили за законами доброчинності, втілюються в тілах гідних людей або симпатичних тварин. Платон прибічник ідеї метемпсихозу (переселення душ у різні живі істоти), що бере початок у ерфіків і піфагорійців. Кращі душі дістаються прихильникам мудрості й краси, музи й любові, а гірші потрапляють у тіла тиранів.

Пізнання, за Платоном, є спогадом, пригадуванням первісного існування душі в світі ідей. У пам’яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного занебесного існування немовби закладені ідеї Блага, Краси, Гармонії, Справедливості та ін. Призначення людини пригадати те, що вже побачене (його душею), але виявилося забутим, витісненим чуттєвими, тілесними бажаннями. Тому людина має шукати й пізнавати, тобто пригадати все істинне, досконале й прекрасне, до чого залучена її розумна частина душі. Пізнання – пригадування – виявляється і моральним очищенням. Збіг у самоосягненні, самопізнанні Істини, Добра й Краси приводить людину до досягнення Блага. У повсякденному житті люди звичайно задовольняються такою формою чуттєвого пізнання, як думка, міркування, що займає проміжне становище між неуцтвом і науковим знанням.

Чуттєве знання (міркування, гадку) Платон розподіляє на уявлення та вірування, а наукове знання – на математико-геометричне і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей. Мистецтво, за Платоном, не тільки розкриває істину, а й приховує її. Риторика є відвертою фальсифікацією істини, яку безсоромно використовують політики й демагоги. Лише філософія як безкорисливе й діалектичне прагнення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй пригадати все попереднє, первісне буття серед мудрих і прекрасних богів. Платонівський Ерос сила, яка повертає душам їх давні крила і вабить у позанебесні далі, до Блага й Абсолюту. Тематика Еросу й любовна аналітика надає філософії Платона не тільки певний шарм, а й насамперед дає змогу інтерпретувати вічну загадкову спрямованість людини до Істини, Добра, Краси.

Арістотель (384–322 до н. е.) – видатний філософ і вчений-енциклопедист, засновник перипатетичної школи. Науковим методом вважав аналітику (теорію доказового силогізму), а діалектику Платона розглядав як допоміжний метод. Предметом науки є загальне, яке досягається розумом. Знання загального не вроджене, воно набувається. При цьому пізнання проходить через такі ступені: відчуття – пам’ять – досвід (емпірія) – наука. Арістотель розрізняв два варіанти метафізики: загальну й окрему метафізику («теологічну філософію»), яка аналізує особливий вид буття – «нерухому субстанцію», або «нерухомий першопоштовх». «Фізична філософія», або «Наука про природу» Арістотеля є найбільшою за обсягом і найдетальнішою за викладом: від абстрактних «принципів природи і теорії руху» через космологію, теорію елементів до психологічного трактату «Про душу» і біологічних праць у космології він дотримувався геоцентричного принципу.

Підґрунтям онтології Арістотеля є:

– категоріальний аналіз сущого, або вчення про «буття-чим»;

– каузальний аналіз субстанції;

– учення про можливість і дійсність. Він визнавав чотири принципи сущого, тобто форму, завдяки якій річ є саме такою, матерію, або пасивну можливість буття речі, спонукальну причину, мету.

Матерія, за Арістотелем, існує вічно, проте в ній вбачався лише пасивний принцип буття. Активність же він приписував формі, яку тлумачив як першооснову руху і мети. Кінцевою причиною руху є «форма форм» – Бог. Логіка розглядалася ним як знаряддя пізнання, тісно пов’язане з онтологією і гносеологією. Його логіка, будучи загалом формальною, включала елементи діалектичної. Так, категорії він розумів не лише як форми мислення (поняття), а й як найзагальніші види буття. Етика і політика Арістотеля утворювали комплексне вчення – «філософію про людське», яка мала досліджувати сферу практичної діяльності й поведінки людини. Найвищими благами людини, на його думку, є мудрість і доблесть, фізичне здоров’я і щаслива доля.

Арістотель – найвидатніший мислитель Давньої Греції. Правда, систематизм і енциклопедичне охоплення дійсності у його вченні поєднуються з суперечностями в поглядах цього філософа. Загалом же Арістотель поступово еволюціонував від ідеалізму до матеріалізму.

Питання про природу людини, її сутність, походження і призначення – одне з основних у філософії Давньої Греції. Традиційно вважається ніби поворот до людини здійснили софісти, проте й до них увага до проблеми людини давала про себе знати. Так, існує думка ніби вислів «пізнай самого себе» належав одному з перших грецьких філософів – Фалесу. Його учень Анаксімандр створив гіпотезу про походження людини, згідно з якою перші люди виникли із тварин подібних до риб. Демокріт, якому дорікають у тому, що він розглядав людину як своєрідний атом суспільного космосу, цікавився проблемою самопочуття людини, про що свідчить його вислів «щастя і нещастя – в душі».

Типовим для давньогрецької філософії є розуміння людини як «мікрокосму», що є відображенням, своєрідною копією «макрокосму» – Всесвіту, який у свою чергу тлумачився антропоморфно – як живий одухотворений організм. Так, вважалося, що людина містить у собі всі елементи (стихії) космосу, складається з душі й тіла.

Перше визначення людини (людина – це двонога істота, яка не має пір’я) належить Платону. Арістотель визначав людину як живу істоту, наділену духом, розумом, розумною «душею» (на відміну від сенситивної і вегетативної душі) і здатністю до суспільного життя.

У софістів людина стає спеціальним предметом філософування, про що свідчить уже відомий вислів Протагора: «Людина є мірою всіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих». Предметний світ вони індивідуалізували, підкреслюючи в ньому одиничне, неповторне, випадкове, плинне, що дало можливість пояснити неповторність, унікальність людських індивідів. Правда, все це вони використовували для аргументації непізнаванності світу, точніше – того, що ніби кожна людина має свою істину.

Важко переоцінити роль Сократа в постановці проблеми людини, людських стосунків, людської суб’єктивності.

Проблеми людини, суспільства й держави ставили і по-своєму розв’язували Платон та Арістотель. Особливого значення Платон надавав проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляються не в окремій людині, а в державі, то Платон запропонував нарис ідеальної держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовольнити поодинці.

У своєму творі «Держава» («Про справедливість») Платон виклав своє вчення про суспільство і державу, розкрив власні етичні, психологічні та педагогічні погляди.

В Арістотеля такі науки, як етика і політика, становлять єдиний комплекс – «філософію про людське», у центрі якої діяльність і поведінка людини. Вищим благом людини, як зазначав Арістотель у «Нікомаховій етиці», є щастя. Воно полягає в діяльності душі задля реалізації чеснот. Для безперешкодної реалізації чеснот необхідні (хоч і недостатні) певні зовнішні блага – здоров’я, багатство, соціальне становище тощо. Чесноти, які реалізуються в раціональній діяльності, Арістотель поділяє на етичні й діаноетичні (інтелектуальні). Етичні чесноти являють собою середину між двома протилежними пороками: мужність – між відчайдушністю І боягузтвом; самовладання – між розбещеністю й бездушністю (нечуйністю); лагідність – між гнівливістю та незворушністю і таке інше. Сутність же інтелектуальних чеснот полягає, за Арістотелем, або у пошуках істини ради неї самої, або у встановленні норм поведінки.

Соціально-філософські переконання Арістотеля відрізняються від аналогічних поглядів Платона більшою гнучкістю, реалістичністю, оскільки він орієнтувався на форми соціально-політичного життя, які історично склалися в Давній Греції. На думку Арістотеля, поліс належить до природних утворень, і люди від природи е політичними тваринами. Він виступав проти радикальних штучних змін суспільства. Основним завданням держави, за Арістотелем, є виховання у громадян моральних чеснот. Замість станової диференціації соціальних функцій громадян Арістотель пропонує вікову: молоді виконують військову функцію, а старі – дорадчу, власне, політичну. Фізична ж праця й торгівля – це справа рабів. Арістотель виступав за такий державний устрій, який є чимось середнім між олігархією і демократією, за державу, в якій поляризація бідних І багатих знімалася б переважанням заможних середніх верств населення.

5. Які основні риси шкіл елліністичної та римської античної філософії

Філософія еллінізму має спільні риси, що відрізняють її від класичного періоду, представленого філософією софістів, Сократа, Платона й Арістотеля. Важливі зміни у предметі філософського інтересу були наслідком зміни політичної ситуації.

Філософія класичного періоду – від софістів до Арістотеля – створювалася й розвивалася в умовах давньогрецьких міст-держав, полісів, з різними формами політичного устрою, що час від часу змінювалися. Греки цього періоду були громадянами, які приймали активну участь у справах свого міста-держави. Відповідно, одним з головних предметів філософської зацікавленості є політика: форми державного устрою, мистецтво правління, мета держави і громадянина тощо.

В філософії еллінізму політична тематика не відіграє важливого значення. (З відомих філософів періоду еллінізму виключення становить один лише Ціцерон – філософ, який, спираючись на політичні ідеї Арістотеля, захищав республіканські установи Риму в період їх занепаду і встановлення імператорської влади.) Така зміна є наслідком того, що давньогрецька система держав-міст (полісів) пішла в небуття, а її місце зайняли великі імперії – спочатку імперія Олександра Македонського, згодом – Римська імперія. (Власне, ця зміна відбулася вже в часи Арістотеля, який був вчителем Олександра Македонського, проте, як зауважує Бертран Рассел, Арістотель дивним чином ніби не помітив цієї зміни політичної ситуації, жодним чином не осмисливши її у своїй філософії).

В умовах великих імперій можливості активної участі громадян у політичному житті зникають. Власне, громадяни перестають бути громадянами, а стають підданими імператора. Філософія періоду еллінізму відображає неспроможність впливати на політичні події. Її цікавить не публічне, а приватне життя: способи досягнення особистого щастя, досягнення душевного спокою. Меншою мірою – проблеми пізнання.

Почнемо з останніх.

В елліністичній філософії розвивається теорія пізнання, яку називають скептицизмом. Цей напрямок протистоїть вірі Платона в можливість досягнення певного, надійного знання. У радикальній версії пізнавальний скептицизм заперечує можливості досягнення пізнання взагалі, у поміркованій версії – доводить, що ми не можемо досягти цілком надійного знання, а мусимо задовольнятися більш або менш вірогідними уявленнями – тим, що Платон називав гадками і протиставляв знанню.

Цікаво, що помірковану версію пізнавального скептицизму розробляли й розвивали провідні філософи Академії, яка була заснована Платоном. Відмовившись від ідеї цілком надійного знання, вони намагалися виявити засоби для оцінки вірогідності, ймовірної істинності різних уявлень.

Більш радикальну версію скептицизму заснував Піррон, який заперечував можливість пізнання взагалі – маючи при цьому на увазі не знання у побутовій сфері, а знання, яке стосується світоглядних, філософських питань. Натомість, він сповідував утримання від суджень і містицизм.

У центрі уваги найбільш цікавих напрямків елліністичної філософії – кініків, стоїків та школи Епікура – були морально-практичні питання: про способи досягнення щастя і душевного спокою, про сутність доброго – щасливого й доброчесного – життя. Спільними для цих напрямків були також деякі основні ідеї:

• самодостатність – мудра людина знаходить щастя в самій собі, не потребує для щастя зовнішніх благ та допомоги інших людей;
• апатія – прагнення до душевного спокою, відсутності душевних страждань як найвищого добра;
• необхідний зв’язок між щастям і доброчесністю.

Кініки – філософський напрям, прибічники якого вважали, що людина не потребує благ цивілізації, і щоб бути щасливою має жити просто й природно, як тварини. Виходячи з цього, кініки відкидали й загальноприйняті норми суспільного життя, відверто й безсоромно зневажали ці норми. Звідси походить відоме нам поняття – “цинізм”.

Слово “кінік” означає “собачий”. Засновник цього напрямку – Діоген вирішив жити так, як живуть собаки. Діоген відомий тим, що жив у великій бочці.

Легенда оповідає, що якось біля діжки Діогена проїздив Олександр Македонський і запитав: чи може він зробити для Діогена якусь ласку. “Звісно можеш, – відповів Діоген, – відійди, будь-ласка від моєї бочки, ти затуляєш мені Сонце.” Сенс цієї оповіді: для щастя мудрець не потребує нічого від інших людей, хай навіть імператорів, йому достатньо самого себе й елементарних, загальнодоступних благ.

Інша легенда оповідає, що одного разу Діоген серед білого дня запалив ліхтар і пішов з ним по місту. На здивовані питання городян він відповідав коротко: “Шукаю людину”. Традиційне пояснення цієї історії таке: Діоген хотів сказати, що знайти досконалу людину, яка цілком відповідала б цьому званню, практично неможливо, її буквально «вдень з вогнем не знайдеш». Згідно з іншою версією цієї легенди Діоген сказав не просто “Шукаю людину”, а “Шукаю людину, а не негідника”.

Епікур (≈340-270 рр. до н.е.) вчив, що єдиною метою людського життя є щастя – здобуття насолод і уникнення страждань. Це вчення називають гедонізмом.

Особливо Епікур наголошував на уникненні страждань. У нашому прагненні до задоволень ми повинні бути розважливими: адже те, що викликає наші бажання й обіцяє швидку насолоду, може мати більш віддаленими наслідками страждання, які значно перевищуватимуть отримане задоволення. Уникати страждань важливіше, ніж шукати задоволень. Слід оцінювати різні можливості не з точки зору очікуваного безпосереднього задоволення, а з точки зору ймовірних задоволень і страждань у перспективі всього життя. Наприклад, людина, яка смалить цигарки, отримує короткочасне задоволення, яке матиме наслідком у майбутньому погіршення здоров’я і, як наслідок, страждання, що значно перевищують це задоволення. Найкращим способом отримання задоволення Епікур вважав духовні задоволення – насолода мистецтвом, спілкування з друзями тощо. Щоб бути щасливою, людина повинна розвивати самоволодіння, помірність, душевну рівновагу.

Епікур вчив також, що людині не слід боятися смерті. Він не вірив у життя після смерті і говорив:

“Нам не слід боятися смерті, бо ми з нею не можемо зустрітися: поки ми є – її ще нема, а коли вона приходить – то нас уже нема”.

Епікур не заперечував існування богів, а проте вважав, що боги цілком байдужі до людей і людських справ; тому й людям слід бути до них байдужими.

Епікур був матеріалістом. Він дотримувався вчення про те, що усе складається з маленьких частинок-атомів. Атомістичне вчення Демокріта він доповнив ідеєю про те, що атоми у своєму русі можуть відхилятися від прямолінійної траєкторії, – і це, на його думку, робить можливою людську свободу.

Епікур вчив, що насолода є “кінцевою метою”, “першим благом”, “початком і кінцем блаженного життя”. Проте він тут же застерігав, що він має на увазі “зовсім не насолоду розпутства або чуттєвості”, а “свободу від страждань тіла й сум’ять душі”. Більше того:

“неможливо жити солодко, не живучи розумно, добре й праведно, і [неможливо жити розумно, добре й праведно], не живучи солодко: адже усі чесноти споріднені з солодким життям і солодке життя невіддільне від них”.

Натомість, стоїки вважали, метою і першим благом доброчесність, а щастя – її наслідком.

Стоїцизм – філософський напрям, який асоціюється насамперед з мужністю, стійкістю перед життєвими випробуваннями. Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон. Найвідоміші його представники – римські філософи Епіктет, Марк Аврелій та Сенека. Подібно до кініків та Епікура, стоїки сповідували ідеал самодостатньої людини – мудреця, який задля щастя не потребує нічого й нікого, крім себе, який може зберігати душевний спокій і бути щасливим у будь-якій ситуації.

Стоїки вчили, що світ управляється якимось світовим Розумом, Богом, Логосом, тому усе, що відбувається є доцільним, розумним. Тому що б не трапилося, мудрець спокійно приймає свою долю й намагається зрозуміти її доцільність. Про це говорить відомий афоризм одного зі стоїків – Клеанфа.