Безкоштовно

Дізнайтеся вартість навчальної роботи онлайн

Інформація про роботу



Ваші дані




Зміст

  1. У чому сутність філософської антропології?
  2. Розкрийте проблему відповідності сутності людини та її існування.
  3. Які рівні буття людини існують?
  4. У чому особливість екзистенційного виміру свободи людини?

1. У чому сутність філософської антропології?

Антропологія (грец. anthrdpos – людина, logos – вчення) – сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку.

Філософська антропологія є частиною філософії, яка має спеціальний предмет вивчення – людину як особливий різновид сущого в єдності його біологічних, психофізіологічних, соціальних, моральний, релігійних і інших компонентів, яка синтезує наукове і ціннісне бачення феномену людини і її місця у світі. Мета філософської антропології – створити цілісне знання про природні, психічні, соціальні, духовні( божественні) першооснови людини, виявити ті сили і потенції, завдяки яким людина «рухається» до своєї сутності.

Філософська антропологія може виступати не тільки як світогляд, а й як методологія, тобто як особливий тип філософування – антропологізм, що задає суспільним наука, зокрема філософії права, вихідні положення, окреслюючи напрям наукового пошуку не від множинності образів людини до її багатомірної єдності людини до ситуацій, де ця єдність, цілісність виявляється, актуалізується, розширюючи діалог між усіма контекстами буття, в які потрапив сучасний біосоціальний індивід.

Вихідною установкою філософської антропології є усвідомлення того, що будь-яке питання у філософії є завжди запитанням про те, що є людина. Водночас філософія на основі узагальнення, здобутих різними науковими дисциплінами, має своє, специфічне бачення людини, як біосоціодуховної істоти, яка здатна активно діяти, пристосовуватись до обставин, а також змінювати їх у відповідності до своїх потреб; створювати предмети, яких немає в природі; формувати навколо себе особливе штучне середовище – цивілізацію, а також самому час від часу руйнувати її. Головна особливість буття людини, яка відрізняє її від усіх інших живих організмів, полягає в тому, що людське буття можливе одночасно в природі (вітальність), соціумі (соціальність) та культурі (духовність). Ці три його виміри складаються в певну єдність, однак досить часто цю єдність називають суперечливою.

2. Розкрийте проблему відповідності сутності людини та її існування.

Поняття «сутності людини» характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні виявляються в її природі. Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Релігійно-філософські вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом (Декарт, Гегель та ін.). Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність. Нині один із напрямів західної філософії – постмодернізм заперечує реальність особистого «Я» і тому вважає це поняття ілюзорним.

Однозначної відповіді на питання про походження людини (антропогенез) немає. Тому існують різні варіанти його розгляду.

Християнську точку зору надано в Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням (креацією) Бога із земного матеріалу. Вона – недосконалий образ і подоба Бога, бо вчинила гріх. Лише самовіддана любов і жертовність допоможуть людині здобути справжню віру й досягти досконалості.

Натуралістична позиція репрезентована теорією еволюції Ч. Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Однак до цього часу неясно як і коли виникла людина, чому певний вид приматів еволюціонував таким образом. Теорію еволюції в певному сенсі доповнює трудова теорія походження людини (антропосоціогенез), яка стверджує, що праця, свідомість і мова з’явилися практично одночасно і стали визначальними чинниками виникнення людини. Відкритим залишається питання про походження самих цих чинників.

Соціокультурну версію антропогенезу розробляв Е. Кассірер. Смисл антропогенезу, на думку філософа, визначається формуванням людини як символічної тварини. Спочатку, наслідуючи тварин, людина пробувала пристосуватися до навколишнього природного середовища. Але зовнішні подразники сприймалися нею не безпосередньо як у тварин, а опосередковано, піддавалися розумовій обробці. Знаряддями такої обробки є символи, в яких закріплюються різні стандарти поведінки. Людина виникає, коли стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: світ міфів, мови, мистецтва, науки. Вона живе і розвивається не просто у фізичному, природному середовищі, а перш за все у світі цих символічних феноменів, які належать до сфери культури.

Концепції, які аналізують положення людини у світі, розрізняються розумінням вищого пріоритету світу (Бог, природа, суспільство тощо). Положення людини характеризується специфікою її взаємовідношення з таким пріоритетом.

Космоцентризм абсолютизує значущість Космосу, природи. Антична натурфілософія приділяла увагу Космосу – світовому ладу, характеризуючи його як живе, тілесне, матеріальне ціле. Людина – це мікрокосм, частина макрокосмосу, яка має певні особливості. Пізніше, в епоху Відродження, на перший план виходить пантеїстичний природоцентризм, який оцінював людину як своєрідну піщинку Всесвіту.

Теоцентризм утверджує культ Бога – творця світу і людини, судді усіх людських думок і справ. Людина, як образ і подоба Бога, наділена свободою волі. Обравши невірний шлях, вона опиралася волі Бога і стала гріховною істотою. Життя християнина – це пошук ним власного шляху спасіння душі, єднання з Богом. Теоцентричні погляди панували в епоху Середньовіччя.

Соціоцентризм вищим пріоритетом вважає культуру, суспільство. Провідна роль у формуванні і розвитку людини належить соціальному фактору, тобто тому культурному середовищу, в якому народилася і живе людина. Соціоцентрична установка вимагає спочатку пізнати і зрозуміти суспільство, а потім, завдяки цьому, і своєрідність особи. Соціоцентризм був визначальним принципом для філософських поглядів Конфуція, Гоббса, Маркса.

Антропоцентризм, починаючи з філософії Нового часу, у ранг вищої цінності світу підносить людину. Ця точка зору зараз поділяється філософською антропологією. Людина здатна пізнати передусім себе. Вона осягає світ лише через призму своїх потреб та інтересів. Сам Всесвіт начебто збудований для того, щоб людина могла його усвідомлювати і засвоювати. У синергетиці – сучасній загальнонауковій теорії самоорганізації – людина розглядається як значний чинник еволюції Всесвіту.

Саме антропоцентричні моделі людини висувають на перший план етичні вчення і концепції щодо організації життєвого простору людини, роблячи визначальний акцент на цінностях, ціннісних установках особи.

3. Які рівні буття людини існують?

Як найбільш загальна категорія філософії, “буття” вказує на всезагальні зв’язки, порядок та ієрархію різних предметів, явищ, процесів тощо, що дозволяє виявити різні форми всього сущого. Основними формами буття є:

  • 1) буття речей природи,(існують незалежно від людини за об’єктивними законами)
  • 2) буття речей “другої природи” (тобто предметів, створених людиною для задоволення своїх потреб із речей природи). На відміну від природних речей, вони мають своє призначення;
  • 3) буття людини як речі серед речей.Людина є особливим тілом серед природних речей та речей, виготовлених нею самою. Вона задовольняє свої потреби через виготовлення знарядь праці та їх застосуванні для виготовлення одягу, їжі тощо. При цьому її діяльність є свідомою, доцільною;
  • 4) буття індивідуалізованого духовного (емоції, почуття, переживання, знання, мрії, і т.д. , тобто духовний світ людини);
  • 5) буття об’єктивованого духовного (суспільні духовні явища: звичаї, традиції, обряди, наука, політична, правова, моральна, естетична, релігійна свідомість суспільства тощо, які мають знаково-символічні

форми). Особливе місце в бутті об’єктивованого духовного посідає мова, в якій найбільш яскраво виявляється єдність індивідуалізованого й об’єктивованого духовного, індивідуальної та суспільної свідомості. 6) буття соціального (сюди входять матеріальне й духовне життя людини та суспільства).

Перелічені форми (або прояви) буття виділяє сама людина і через них людське буття постає як процес становлення й самоствердження людини, процес самореалізації людиною її сутнісних сил (здатності до почуттів, емоцій, мислення, мовлення, волі, творчості, діяльності тощо).

Отже, буття виступає як реальний процес життєдіяльності, в якому людина через різні соціальні практики перетворює зовнішній світ на умови і засоби свого саморозвитку, й тим самим стверджує себе як суб’єкта соціальної діяльності.

4. У чому особливість екзистенційного виміру свободи людини?

Новоєвропейський індивідуалізм, закріплений у творчості письменників і філософів романтизму, проголосив особливу значущість індивідуальності на противагу тиску традиціоналістських суспільних уставлень. Індивідуалізм як світоглядна парадигма виступив зі ствердженням ідеї самоцінності людської індивідуальності як творчого начала світу. Однак саме ця, на перший погляд глибоко гуманістична, ідея стала об’єктом критики для більшості філософських напрямів середини та другої половини ХХ ст. Особистість, втрачаючи через свою самоцінність здатність «обмеження», потреби враховувати інтереси інших особистостей, вироджується у гіпертрофію індивідуального «Я», яке не лише відрізняється від інших, а й протистоїть їм як деякий абсолют.

Водночас у ХХ ст. право особистості стає важливішим за право релігії та держави. Жодна людська інстанція не має права чинити опір людині вірити в те, що їй відкриває її совість, і вчиняти у відповідності із цією вірою; особистісне буття кожної окремої людини складає те, що реалізує для неї це право. Так, наприклад, для модернізму властивий принциповий розрив зі стійким художнім досвідом в уособленні канонізованого реалізму, салонного мистецтва, академічної культури як умова оновлення мистецтва і відчуття переломного кризового характеру цих явищ. Гостро переживаючи дисгармонію світу, що постав перед авангардистами як жорстокий і абсурдний, антигуманність суспільних відносин, відчуження особистості, саморозірваність її свідомості, несвободу і нестабільність положення художника в суспільстві, модернізм заперечує можливості попередньої культури в пізнанні й адекватному відображенні цих колізій.

Постмодернізм як позначення специфічних тенденцій духовного життя західної цивілізації другої половини ХХ ст. переходить від констатації неспроможності глобальних «зазіхань розуму» до спроб окреслити орієнтири «постнекласичного» інтелектуального досвіду. Констатуючи занепад тоталітарних ідеологій, екстремістсько-революційних спроб підпорядкувати їм хід історії і суміжних «партизанських» технологій модернізму, постмодернізм висуває в якості головного творчого принципу радикальний плюралізм стилів і художніх програм, світоглядних моделей та мов культур. «Природний», справжній світ культури, згідно з постмодернізмом, позбавлений звичної для нашої свідомості ієрархічності. Усі елементи культурного простору абсолютно рівноцінні та рівнозначні, будь-який поділ на «високе» і «низьке», «елітарне» і «масове» є абсурдним.