Відповіді на білети з філософії

1. Істина як процес і мета наукового пізнання.
2. Проблема істини в сучасній філософії.
3. Критерії істини.
4. Філософські концепції Абеляра, Р.Бекона, Гегеля про творчі можливості процесу пізнання.
5. Технічна творчість та її форми як результат пізнавальної діяльності.
6. Порівняльна характеристика пізнавальних методів Ф.Бекона та Р.Декарта.
7. «Критичний метод» пізнання К.Поппера.
8. Основні проблеми методології постнекласичної теорії пізнання.

1. Істина як процес і мета наукового пізнання.

Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані «ідеальні об’єкти» («ідеальне коло» в геометрії, «ідеальний газ» у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Отже, питання про істину – одне з найважливіших у теорії пізнання. Що ж таке істина? Тлумачення цієї категорії є неоднозначним.

Отже, істина – це адекватне відтворення в пізнанні об’єктивної дійсності, результат певного визначеного практикою гносеологічного відношення, за якого пізнавальний образ суб’єкта пізнання виступає як вірне відображення дійсного стану об’єкта пізнання.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат – істина нероз­ривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практи­кою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в прак­тиці.

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять: «об’єктивна істина», «абсолютна істина», «відносна істина», «конкретність істини», «заблудження».

Об’єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб’єкта саме змісту істини. Але будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб’єкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське пізнання та його результат – знання, було і буде діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного, оскільки на всіх етапах карти­на світу своїм джерелом має той чи інший рівень розвитку практики і створюється за образом і подобою засобів, форм і способів людського впливу на дійсність.

Положення про об’єктивність істини не означає, що вона є елементом об’єктивного світу. Істина – це теоретична форма розв’язан­ня суперечності між суб’єктом та об’єктом у процесі пізнання. Будучи результатом суб’єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб’єк­та. З іншого боку, будучи характеристикою знання і завжди існуючи в суб’єктивній формі, вона характеризує знання не з його суб’єктивного боку, а з точки зору його об’єктивного змісту.

Сучасна гносеологія, розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, наголошує, що істина також є історич­но зумовленим процесом. Тому аналіз істини вона не обмежує харак­теристикою її лише як об’єктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного та відносного в істині.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. У цьому контексті будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому кон­кретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою од­нобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною.

Відносна істина – це таке знання, яке фактично правильне, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі по­дальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиб­люватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об’єктивний зміст. Тією мірою, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб’єкта, а реальним становищем речей, вона є об’єктивною істиною.

Для діалектико-матеріалістичної гносеології не існує неперехідної межі між відносною та абсолютною істиною.

Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у свідомості суб’єкта. У широкому розумінні – це абсолютне знання про весь світ. У цьому значенні абсолютна істина є тією межею, якої прагне наукове пізнання, ніколи її не досягаючи. У вузькому розумінні абсолютна істина означає повне і точне знання окремих моментів дійсності, і в цьому значенні вона є елементом досягнутого знання.

2. Проблема істини в сучасній філософії.

Основні концепції істини:

– відповідності знань та уявлень дійсності (кореспондентська);

– конвенціональна;

– когерентна;

– прагматична;

– регулятивна.

Пізнаючи об’єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрями пізнання. Але реально об’єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні «зрізи» певного об’єкта? На це запитання навряд чи існує якась переконлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів, їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо, хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання.

Спробою обминути згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті).

У науці здавна існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії, що лежить в основі когерентної концепції істини. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як вищого ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.

Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. Водночас ураховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.

У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самотворення.

3. Критерії істини.

Критерієм істини не може бути ні свідомість суб’єкта в будь-яких її проявах, ні предмет пізнання. Критерій істини може виконувати свою критеріальну функцію лише в тому випадку, якщо він включа­ється як певна дія в сам процес пізнання і водночас підкоряється закономірностям дійсності. Практика і є саме таким суб’єктно-об’єктним відношенням, специфічною діяльністю, яка об’єктивує знання, втілюючи його в цілеспрямованій і доцільній зміні дійсності. Водночас практика підкоряється об’єктивним законам самої дійсності. Ця двоєдина природа практики і забезпечує їй функцію критерію істи­ни: знання про реальний світ, втілені через практичну діяльність і дійсність, контролюються законами самої цієї дійсності.

Визнання практики справжнім критерієм істини не означає, що кожне наукове положення має застосовуватись у практичній діяльності, підтверджуватися нею. У процесі обґрунтування положень наукового пізнання суб’єкт користується різноманітними засобами опосередкованого порівняння наукових тверджень з дійсністю: логічним доказом, принципами відповідності, простоти і несуперечності, правилами зведення складного до простого тощо. Вони лише зв’язані з практикою, причому досить часто через складні опосередковані ланки. Але, незважаючи на наявність багатьох факторів, що сприяють розрізненню істини та заблудження, саме практика з притаманною їй універсальністю та різноманітністю проявів є єдиним достовірним критерієм істини. Щоправда, і вона є критерієм істини лише в діалектичній єдності абсолютності та відносності, про що вже йшлося. Відносність практики як критерію істини полягає в тому, що вона функціонує як практика певного історичного періоду свого розвитку і як окрема дія, окремий практичний акт, а абсолютність – у єдності усіх її проявів, форм, рівнів, як цілісний суспільно-історичний процес. На кожному конкретно історичному етапі практика може підтвердити як істину, так і заблудження, оскільки вона неспроможна абсолютно точно визначити ті межі, в яких істина буде об’єктивною і абсолютною, тобто неспроможна повною мірою конкретизувати істину. Але саме практика і тільки вона своїм подальшим розвитком зможе виправити свої «помилки», рухаючи розвиток істини по шляху все глибшої і точнішої її конкретизації. Проте слід зазначити, що перевірка істини практикою не здійснюється стихійно, без дослідницької діяльності. Практична перевірка певної наукової концепції, теорії (так само як і її практичне застосування) можлива не завжди, а лише при певних умовах і на певному рівні розвитку пізнання, матеріального виробництва, техніки, практики взагалі і навіть через багато років, а іноді і століть.

4. Філософські концепції Абеляра, Р.Бекона, Гегеля про творчі можливості процесу пізнання.

Якщо І. Кант у формі трансцендентальної логіки окреслив лише контури діалектичної логіки, то Г. В. Ф. Гегель чітко виклав її зміст як цілісну систему знань, як логіку розуму. Причому він жодним чином не применшував ролі та значення формальної (розсудкової) логіки в пізнанні. Водночас Гегель зважав на обмеженість формальної логіки, яка розглядає форми мислення у їх нерухомості, поза їх взаємозв’язком та субординацією. Він наголошував, що неможливо зрозуміти предмет, не усвідомлюючи особливостей попереднього шляху розвитку. Джерелом розвитку він вважав суперечність, яка є не тільки «коренем всякого руху та життєвості», а й фундаментальним принципом будь-якого пізнання.

Г. В. Ф. Гегель вперше залучив практику до контексту гносеологічних проблем, зробивши її центральною категорією своєї логіки. Він стверджував, що діалектика як логіка та теорія пізнання належить не тільки теоретичній, а й практичній ідеї, є засобом розвитку пізнання, а також знаряддям «добра», «волі» й «життя».

Важливе значення гегелівської філософії полягає в тому, що в ній у систематичній формі викладено діалектичне світорозуміння і діалектичний метод дослідження. Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення і проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому потрійну єдність. Першою сходинкою «логічного» діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок. Розсудковий – це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення. Другою сходинкою діалектичного методу в Гегеля є негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості. Позиція Гегеля щодо розуму та розсудку значно відрізняється від кантівської. У нього розум є не нижчим, а вищим виявом мислення. Він вважає, що розум і розсудок мають складати єдину висхідну послідовність, де вони співвідносяться як провідний та підлеглий чинники, що взаємообумовлюються та проникають один в одного.

Завдання логіки, на думку Гегеля, полягає в аналізі наукового методу мислення. Він намагався показати, що походження багатоманітного єдиного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою – поняття. Тому логіка, збігається з науковою про речі, що осягаються думкою. Змістовний підхід Гегеля до логіки дав йому змогу розглянути логічні форми в процесі їхнього розвитку від абстрактного до конкретного. Значним досягненням Гегеля було дослідження і виклад логіки як цілісної системи принципів та категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: твердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), та заперечення заперечення (синтез). Кожна наступна сходинка, на думку Гегеля, зберігає суттєві результати попереднього розвитку. Система логічних категорій Гегеля розпадається на три підгрупи відповідно до тріади: буття – сутність – поняття. Буття містить у собі певні категорії: якість, кількість, міра; сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність. Поняття включає в себе два моменти: по-перше, перехід від суб’єктивного поняття (судження, умовивід) до об’єктивного (механізм, хімізм); по-друге, перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).

5. Технічна творчість та її форми як результат пізнавальної діяльності.

Пізнавальна проблематика є органічним складником будь-яких філософських досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе життєве значення, то виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про джерела та підвалини наших знань.

Пізнання постає різноманітним, виявляючим себе в різних видах, але разом усі вони дають можливість побачити, що до пізнавальної діяльності залучені всі сили та здібності людини (почуття, емоції, розум, інтуїція, прозріння та ін.).

Багаторівневість пізнання дає змогу з’ясувати, як у його процесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відношення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.

Аналіз пізнання саме через призму активної практичної і пізнавальної діяльності дає змогу зрозуміти суб’єктивну активність людини не як перепону, а як необхідну умову досягнення істинного знання про дійсність.

У сучасній гносеології істина постає у вигляді процесу, у якому людина, використовуючи складники знання та пізнання, створює виправдані, сталі інтелектуальні інструменти й засоби своєї життєдіяльності. Знання має різні форми свого якісного наближення до істини.

Істина – це адекватне відтворення в пізнанні об’єктивної дійсності, результат певного визначеного практикою гносеологічного відношення, за якого пізнавальний образ суб’єкта пізнання виступає як вірне відображення дійсного стану об’єкта пізнання. Істина – суб’єктивний образ об’єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об’єктивного і суб’єктивного.

Пізнання за своєю природою, характером і метою є необмеженим та може давати об’єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто вона історично зумовлена і має певні межі застосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями істина є обмеженою, відносною. Процес її пізнання – це постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей на шляху досягнення істини.

6. Порівняльна характеристика пізнавальних методів Ф.Бекона та Р.Декарта.

Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:

1) «шлях павука» – здобуття істини із чистої свідомості. Він був головним у схоластиці, яку Бекон піддав різкій критиці, підкреслюючи, що витонченість природи значно переважає витонченість міркувань;

2) «шлях мурахи» – вузький емпіризм, збір роз’єднаних фактів без їх концептуального узагальнення;

3) «шлях бджоли» – поєднання обох шляхів, здібностей досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального.

Підкреслюючи таке поєднання шляхів пізнання, Ф. Бекон надавав перевагу дослідному пізнанню. Він вважав справжнім знаряддям у дослідженні законів («форм») природних явищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, індукцію – сформований ним емпіричний метод пізнання. На його думку, саме адекватність розуму природним речам є головною метою наукового пізнання, а не «заплутування супротивника аргументацією». Цікаве надбання Ф. Бекона – виявлення та дослідження глобальних помилок пізнання («ідолів», «примар» розуму). Важливим засобом їх подолання він вважав надійний метод, принципи якого повинні бути законами буття. Метод – органон (інструмент, знаряддя) пізнання, його необхідно постійно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки.

Отже, емпірики вважали, що основою пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. Порівняно з логічними формами почуття має перевагу щодо достовірності, в той час як логічне мислення здатне спрямовувати пізнання в помилкове русло.

Уся філософія та гносеологія Декарта охоплена переконанням у безмежності людського розуму, у надзвичайній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сутності речей. Щоб побудувати храм нової, раціональної науки, потрібний чистий «будівельний майдан», тобто спочатку слід «розчистити ґрунт» від традиційної науки. Цю роботу, за Декартом, виконує сумнів: усе є сумнівним, безсумнівним є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів – це не порожній скептицизм, а дещо конструктивне, всезагальне та універсальне.

Після того як сумнів розчистить ґрунт для нової раціональної культури, до справи залучається «архітектор», тобто метод. За його допомогою і перед судом розуму постають всі загальноприйняті істини. Саме чистий розум спроможний, на думку Декарта, перевірити ґрунтовність їх претензій, репрезентувати справжню істину. Тільки розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція та дедукція, може досягнути у всіх галузях знань повної достовірності, але якщо керуватиметься істинним методом. Такий метод є сукупністю простих і точних правил, строге дотримання яких і зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне.

Правила раціонального методу Декарта передбачають поширення на все достовірне знання способів досліджен­ня, які ефективно застосовуються в математиці (в геометрії). Це означає необхідність дотримуватися чіткого й прозорого мислення, розкладати кожну проблему на її скла­дові елементи, методично переходити від доведеного до недоведеного, не залишаючи прогалин у логічному ланцюгу дослідження.

Свій раціоналістичний метод Декарт протиставляв як індуктивній методології Бекона, щодо якої він висловлювався позитивно, так і традиційній схоластизованій формальній логіці, яку різко критикував. Він вважав за необхідне очистити її від шкідливих і непотрібних схоластичних нашарувань та доповнити тим важливим, що допомогло б відкрити нові достовірні істини. Таким засобом Декарт вважав інтуїцію.

7. «Критичний метод» пізнання К.Поппера.

Як і її попередники-неопозітівісти Поппер вважає своїм завданням вирішення проблеми демаркації, розмежування науки і псевдонауки. У роботі «Логіка наукового дослідження» він аналізує методологічні прийоми (правила) дослідження наукових теорій. Поппер вважає: ці прийоми і правила являють собою логічну структуру, обумовлену психологічним очікуванням знайти в досліджуваному об’єкті, процесі і т.д. якусь регулярність, закономірність і т.п. Ці правила, на думку Поппера, можна назвати правилами «гри», що іменується «емпірична наука». Вони відрізняються від правил логіки приблизно так само, як правила гри у шахи, які ніхто не прагне розглядати як галузь логіки. Оскільки правила логіки є правилами перетворення формул, то дослідження правил шахової гри можна було б позначити як «логіку шахів» (але не як просто «логіку»); приблизно таким же чином ми могли б дослідження правил наукової гри, наукової роботи іменувати «логікою дослідження».

Наукова гра, вважає Поппер, здійснюється правильно, якщо в ході її забезпечується прогрес пізнання, якщо такі друг за другом теорії стають все більш генералізованими, Г.Є. їх «емпіричний зміст» зростає (на его свого часу вказував Г. В. Лейбніц). У зв’язку з цим Поппер висловив сумнів в обгрунтованості індуктивної логіки, яка, з точки зору прихильників емпіризму, була єдиною логікою, здатної виправдати перехід від одиничних фактуальних утверждсній до загальних положень науки. Він відкинув і позитивістський принцип верифікації як критерій істинності теорії. Але чи не знайдеться в ході дослідної перевірки будь-якої факт, який аж ніяк не підтвердить, а навпаки, спростує теорію? Цілком може знайтися. Саме тому Поппер замість теорії верифікації висунув теорію фальсифікації (від лат. Falsifico – підробляти). Її суть полягає в наступному.

• 1. Підтвердження тоді має визнаватися таким, коли воно є результатом ризикованого передбачення, тобто якщо ми очікуємо подія, несумісне з цією теорією, подія, яка спростувало б її. В кінцевому рахунку теорія приймається не тому, що отримала позитивістський дослідне підтвердження, а тому що її не вдалося до цих пір спростувати.
• 2. Будь-яка «хороша» наукова теорія є «забороною»: чим більше теорія забороняє, тим вона краще.
• 3. Теорія, яка не може бути спростована жодним подумки що представляється подією, є ненауковою.

8. Основні проблеми методології постнекласичної теорії пізнання.

Постпозитивізм – сучасна форма позитивістської філософії, що прийшла на зміну логічному позитивізму. Її представниками є К. Поппер, Т. Кун, Й. Лакатое, П. Фейєрабенд, С. Тулмін та ін. Якщо логічний позитивізм займався здебільшого структурою сформованого знання, вивчав його з позицій символічної логіки, то головним предметом постпозитивістської гносеології є розвиток знання в його цілісності. Аналіз механізмів зростання й зміни знання вів здійснює на підставі історії науки, а не її результатів, зафіксованих у певних формальних мовних засобах. Цим зумовлене намагання історично, діалектично усвідомити пізнавальний процес як ідею зростання, розвитку знання (К. Поппер та його послідовники); думку про єдність «нормального життя» (кількісне зростання) та «наукових революцій», стрибків (Т. Кун); положення про взаємопроникнення, переходи емпіричного і теоретичного в пізнанні, теорії та практиці тощо.

Послідовники постпозитивізму довели, що «чистих фактів», які б не торкалися будь-яких концептуальних ви­сновків (як вважали логічні позитивісти), не існує, наукові факти завжди «теоретично навантажені». Окрім того, вони вказали на те, що відкриття нового знання та його обґрунтування – це єдиний процес: виникнення та розвиток нової наукової теорії водночас є обґрунтуванням її.

Аналітична філософія охоплює широке коло гносеологічних ідей, представлена працями Б. Рассела, Л. Вітгенштейна, В. Куайна, Дж. Остіна, Р. Карнача та ін. Філософсько-гносеологічну проблематику вона розглядає у сфері мови, вирішуючи її на основі аналізу мовних засобів і виразів. Водночас вона наголошує на важливій ролі аналізу в пізнавальній діяльності, намагається використати його для перетворення філософії на струнке й аргументоване знання. Завдяки цьому відбувається певне розмивання меж між філософсько-методологічними та логіко-гносеологічними проблемами, з одного боку, і суто науковими – з іншого.

Усе більшу увагу сучасної аналітичної філософії привертають такі проблеми, як відношення концептуальних засобів до реальності; перетворення аналізу з мети філософсько-гносеологічної діяльності на одне з її пізнавальних знарядь; відмова від розуміння аналізу як жорстко пов’язаного з певною парадигмою знання; розширення самого поняття «аналіз», предметом якого стають будь-які проблеми; прагнення усвідомити ці проблеми на історич­них, діалектичних засадах.

Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське та гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М.-П. Фукс) головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання, то постструктуралісти (Ж. Дерріда, А. Дельоз та ін.) намагались усвідомити структуру та все «позаструктурне» у знанні під кутом зору їх генези та історичного розвитку. Обидва підходи вивчали специфіку та методи гуманітарного знання, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання, єдність синхронного та діахронного в пізнанні соціокультурних утворень (мова, мистецтво, література, мода тощо).

Якщо структуралісти вважали, що в дослідженні зазначених явищ структура є об’єктивнішою, важливішою та передує історії, то постструктуралісти схилялись до протилежної точки зору. Вони намагались подолати агностицизм, неісторизм своїх попередників, виявити та проаналізувати парадокси, які виникають у процесі об’єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур. Водночас вважали, що об’єктивність, метод, науковість не мають значення і не є метою пізнавального процесу. А сам пізнавальний процес неможливий без суб’єкта з його бажаннями, уявою та іншими особистісними якостями, без яких, відповідно, неможливе і пізнання. Тому суб’єкт у постструктуралістів не є носієм та захисником знання у будь-якій його понятійно-концептуальній формі. Суб’єкт є і митцем, і чаклуном, і дитиною водночас, бо має на меті за будь-яких умов дістатись реальності, справжнього буття.