Безкоштовно

Дізнайтеся вартість навчальної роботи онлайн

Інформація про роботу



Ваші дані




  1. У чому полягає зміст поняття «Існування»?
  2. Як формувались уявлення про світ?
  3. Які проблеми вирішує онтологія?
  4. Яка відмінність між науковою та світоглядною картинами світу?
  5. Коли і чому у філософії виникла проблема буття?
  6. У чому полягає зміст поняття «буття»?
  7. Що таке «рух»? У чому полягає єдність руху, простору і часу?
  8. Розкрити філософський зміст понять матерія, час, рух.
  9. Що таке буття людини?
  10. Чому прогресивні революційні наукові відкриття можуть призвести до кризи в науці?
  11. Чи змінилося соціально-політичне тлумачення простору і часу у ХХ ст.?

1. У чому полягає зміст поняття «Існування»?

Буття, за Гайдеггером, це не щось поза людиною, протилежне людині, що можна виразити в понятті й перевести в технологію. Воно як смислова єдність всього сущого існує в світі тільки через існування людини. Отже, розглянувши питання про дослідження онтологічних проблем в історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:

– матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

– ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

– некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному. Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об’єктивізму (прагнуть розглядати буття з об’єктивного погляду, з позиції, близької до науки).

Некласична, яка в найбільш розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі – до суб’єктивізму, визначення буття через свідомість та існування людини. Історія категоріальних визначень буття була спрямована на:

– конкретизацію цього поняття, наповнення його все більш точним змістом;

– зближення філософських визначень буття із трактуваннями проявів буття наукою;

– поступове перетворення поняття буття із позначення чогось позасвідомого на внутрішню умову змістовного самоздійснення свідомості та мислення. Вирішення онтологічних проблем філософією у поєднанні зі здобутками передусім природничих наук призвело до формування сучасної наукової картини світу, яка розглядається як проміжна пізнавальна ланка між конкретними науками та філософією, узагальненням досягнень багатьох наук на базі деяких фундаментальних співвідношень, величин або перших (вихідних) предметних визначень сущого у межах окремих наук або в межах науки загалом. Визначимо найважливіші аспекти трактування буття в сучасній науковій картині світу. 

2. Як формувались уявлення про світ?

Аналізуючи підходи до осмислення проблеми буття в історії філософії, слід визнати, що історико-філософський процес визначав рух онтологічного розуміння світу в напрямі поглиблення його розуміння, а результати наукового пошуку закріплювались у певних категоріальних дефініціях буття.

Слід зазначити, що головною умовою розуміння буття є визначення категорії «усе». Якщо реальний світ постає перед нами в якості фрагментів, без розуміння їх початку, кінця та як вони між собою поєднуються, то зрозуміти реальність як буття неможливо. Водночас будь-яка визначеність потребує позначення меж. Вочевидь «усе» межує з «нічим», тому перші підходи до визначення буття були здійснені саме через зіставлення та використання цих категорій. Це ми можемо зустріти як в текстах індійських «Вед» так і у творах давньогрецьких мудреців («софосів»), політичних діячів, де деякі вислови формулювались із використанням названих категорій. Але в цьому випадку можна говорити лише про початкові форми цих термінів як категорій. Значно виразнішу форму категоріальних визначень вони набули в давньогрецькій натурфілософії. Так, стверджувалось, що все утворюється з води, вогню, повітря тощо. Поступово натурфілософія пішла далі, висунувши поняття «першого початку всього» («архе»). Це давало підстави для виділення в самому бутті щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів його з’явлень. Саме таке пояснення буття міститься в судженнях Парменіда, якому належить першість введення у філософський та науковий обіг поняття «буття». За Парменідом, «ніщо» неможливо навіть помислити, бо самими актами мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття. Звідси випливають тези філософа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те ж, що ми сприймаємо як змінне, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людського припущення. Важливим у поглядах Парменіда є й те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Але найбільш значущою виявилась його ідея про самототожність і незмінність істинного буття.

3. Які проблеми вирішує онтологія?

Онтологія – це філософське вчення про первоначала буття (у домарксистській філософії). Термін «онтологія» запровадив у XVII ст. німецький філософ Р. Гокленіус. Власне термін «онтологія» остаточно був закріплений у метафізиці Вольфа, хоча проблема буття розглядалася ще з часів Парменіда (на межі VI–V ст. до н. е.).

Ключовими категоріями онтології як філософської терії буття є матерія та свідомість. Історично у філософії сформувалися два протилежні підходи до визначення субстанціональності буття: матеріалізм, який обстоює первинність матерії, та ідеалізм, який доводить пріоритетність свідомісті. Як напрям філософії, що намагався подолати протиріччя між ними, дуалізм проголошує рівний онтологічний статус обох субстанцій. Сучасній некласичній філософії властивий також несубстанціональний підхід до розгляду проблем буття.

Водночас без визначення понять «матерія» та «свідомість» онтологія як теорія втрачає сенс. Сучасне узагальнення визначень матерії дає змогу констатувати, що вона є об’єктивно реальним буттям світу в часі, просторі й русі, яке пізнане (безпосередньо чи опосередковано) людиною. Матерія пізнавана, об’єктивна, реальна, вона перебуває в русі, просторі й часі.

4. Яка відмінність між науковою та світоглядною картинами світу?

Вирішення онтологічних проблем філософією у поєднанні зі здобутками передусім природничих наук призвело до формування сучасної наукової картини світу, яка розглядається як проміжна пізнавальна ланка між конкретними науками та філософією, узагальненням досягнень багатьох наук на базі деяких фундаментальних співвідношень, величин або перших (вихідних) предметних визначень сущого у межах окремих наук або в межах науки загалом. Визначимо найважливіші аспекти трактування буття в сучасній науковій картині світу. Так, зокрема:

1) буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді, світ і буття визнається процесуальними за основною їх тенденцією;

2) буття постає як система у діалектичному зв’язку та взаємодії «всього з усім»;

3) до сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття (мікро-, макро- та мегапроцеси). На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики;

4) багаторівневість проявів буття демонструє себе ще й еволюційно. Сучасна наука має підстави стверджувати, що нижчі форми світових процесів, з одного боку, постають ґрунтом для вищих, а з іншого – входять до вищих як їх складові елементи. Отже, еволюційний процес рухається у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сутнього є більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі;

5) сучасна наука розглядає форми проявів буття лише в аспекті органічної єдності та неподільності об’єкта і суб’єкта Якщо раніше ці поняття розмежовували, то тепер людина як суб’єкт постає органічною часткою світу.

5. Коли і чому у філософії виникла проблема буття?

Поняття буття є вихідним для філософії. По-перше, воно має найширший, граничний ступінь узагальнення, а отже, постає основою світоглядної орієнтації, завдяки чому виконує функцію сенсоутворення в людському світорозумінні. По-друге, сьогодні, коли виникли загрози самознищення, буття є вищою цінністю і мірою відповідальності людини за власні дії. Зрештою проблема буття постає в якості питання про смерть, безсмертя та сенсу життя.

Ключовими категоріями онтології як філософської терії буття є матерія та свідомість. Історично у філософії сформувалися два протилежні підходи до визначення субстанціональності буття: матеріалізм, який обстоює первинність матерії, та ідеалізм, який доводить пріоритетність свідомісті. Як напрям філософії, що намагався подолати протиріччя між ними, дуалізм проголошує рівний онтологічний статус обох субстанцій. Сучасній некласичній філософії властивий також несубстанціональний підхід до розгляду проблем буття.

6. У чому полягає зміст поняття «буття»?

Підсумовуючи історико-філософський екскурс дослідження проблем буття, пропонуємо декілька визначень.

Буття – це філософська категорія, що позначає: 1) все, що реально існує; 2) те, що реально існує як істинне на відміну від видимого; 3) реальність, яка існує об’єктивно, поза і незалежно від свідомості людини; 4) загальний спосіб існування людини.

Поняття «буття» наближене до категорії «світ». Водночас вони не є тотожними.

Світ – це визначене буття, універсальна предметність, відносно якої людина діяльнісно самовизначається як суб’єкт, що створює власний світ – світ людини. Світ має свою типологію, згідно з якою він поділяється на: матеріальний, духовний, об’єктивно-реальний і суб’єктивно-ідеальний. Роз’яснювальним щодо них є поняття «онтологія».

7. Що таке «рух»? У чому полягає єдність руху, простору і часу?

Філософію цікавить передусім питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір – це ім’я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Категорією «час» позначають тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору й часу немає, їх неможливо виміряти.

Такі філософи, як Дж. Берклі і Д. Юм, розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант – як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г. Гегель – як категорії абсолютного духу (це – ідеалістичні концепції), І. Ньютон – як вмістилища. Простір і час Ньютон тлумачить як реальності, що жодним чином не «взаємодіють» із матерією, існують самі по собі. Це – метафізичне розуміння простору й часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору та часу.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов’язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріловидної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

8. Розкрити філософський зміст понять матерія, час, рух.

Матерія існує завдяки саморухові та саморозвитку. Рух – це будь-яка зміна явища чи предмета, це зміна взагалі. Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв’язку з іншою. Постійне виникнення і одночасне вирішення цієї суперечності і є рух. Рух – абсолютний, невід’ємний атрибут усьо­го сутнього. Універсальною властивістю Всесвіту є розвиток. За діалектичним розумінням, розвиток – це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, пізнання ж форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір – це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурованістю й іншими ознаками.

Час – це внутрішньо пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами й темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Простір і час – це філософські категорії, що відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище світу. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самопізнання.

9. Що таке буття людини?

Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних явищ, філософія об’єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність буття. Зупинимося детальніше на основних формах буття.

  1. Буття матеріальне:

– буття природи як цілого;

– буття окремих природних предметів;

– буття природних процесів (дощ, виверження вулканів);

– буття станів природи (зима, літо);

– буття речей, створених людиною або, як його ще називають, штучне середовище (автомобіль, будинок).

У сучасних умовах виявляється незлагодженість між штучним середовищем і природним світом, у якому зазнають страждань обидві сторони – антропогенна діяльність руйнує екологічну цілісність природи, а порушена гармонія загрожує непередбаченими катаклізмами.

  1. Буття людини:

– буття людини як матеріального тіла;

– буття людини як живого організму;

– буття людини як homo sapiens.

Зрозуміло, що аналітичне розмежування різновидів буття людини не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони спроможні існувати лише разом.

Буття людини приречене «виробитися» в небуття з усуненням хоча б однієї з цих форм.

  1. Буття соціального:

– буття індивіда в окремому суспільстві;

– буття окремого суспільства;

– буття людської спільноти загалом.

Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей, без запозичення знань і знарядь праці. Тому людство докладає чимало зусиль, щоб створити оптимальний для життя соціальний устрій.

10. Чому прогресивні революційні наукові відкриття можуть призвести до кризи в науці?

Пізнання особливостей простору і часу – це історичний процес, який виростає на основі практичної діяльності людей, їхнього досвіду. У найбільш загальній формі ці уявлення розкриті в історії культури та філософії, де вони осмислені в конкретних типах світогляду. Так, уявлення про час і простір в античній філософії було зовсім іншим, ніж, наприклад, у філософії Нового часу. Саме на основі філософського осмислення цих категорій у природничих науках, починаючи з XVII ст., простір і час вивчаються вже «конкретно», на основі методів цих наук.

Слід зауважити, що людство, вивчаючи простір і час природних процесів, завжди (не тільки у філософії, а й у природознавстві) відтворювало себе, свою епоху. Тому навіть календарний час – це продукт історичного розвитку суспільства, яке завжди бачить зовнішній світ через «призму» власного свого розвитку. «Первинним» у пізнанні часу та простору, як і руху матерії, постає якість того суспільства (епохи, формації), у межах якого йде процес цього пізнання. Тому й об’єктивність цих категорій треба розуміти не як «абсолютну», а як об’єктивність конкретно-історичного відношення до світу того чи іншого суспільства, епохи, в якому (відношенні) для людини виникають ті або інші риси, закони, образ об’єктивного світу. Будь-яке відношення людини до світу, саме існування суспільства, пізнання тощо завжди мають історичний характер. Саме розвиток суспільства й зумовлює те, що уявлення людей про час і простір розвиваються від міфологічних та релігійних образів до науково обґрунтованих, реалістичних.

11. Чи змінилося соціально-політичне тлумачення простору і часу у ХХ ст.?

Простір і час є іманентними формами матерії, що рухається, формами координації матеріальних процесів та об’єктів. Інакше кажучи, простір характеризує структурність матерії, стає формою вираження цієї структурності, час характеризує матерію як процес. Таким чином, «співіснування» як ознака простору має свою основу в однопорядковості елементів, з яких він складається в часі. З іншого боку, час виражає «різнопорядковість» простору, тобто існування тут не тільки дійсного, а й можливого.

Ці абстрактні властивості простору та часу – найбільш загальні. Так чи інакше вони виявляються в усіх формах руху. Проте якщо в нижчих формах (механічному, фізичному) вони вбачаються безпосередньо, то в складних (біологічному, особливо соціальному) – через значні модифікації. Тут час ніби набуває властивостей простору, а останній розгортається через «координати» часу.

Виокремлення форм руху матерії забезпечує розуміння історичної логіки пізнання простору та часу: від більш простих (механічного руху) до більш складних – простору й часу живих організмів та суспільних систем. Це збігається із загальним напрямом процесу пізнання: від явищ до сутності, від зовнішнього та безпосереднього до внутрішнього й опосередкованого, від простого до складного.

Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність – формою організації розмаїття нескінченного світу. Кожна частина світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору й часу.

Кожне покоління людей прагне створити свою цілісну картину світу, визначити закономірності його розвитку, пізнати його сутність та опанувати його просторово-часові виміри.